Село не люди - Дашвар Люко

— Я тебе не можу розлюбити, — цілком відверто відповідав Крупка-молодший, дивлячися на блакитну шубу, яка нахабно стирчала у відкритій шафі. Хистке замирення Жанночка і Крупка-молодший уклали якраз тієї миті, коли з ванної вийшла Катерина.

— Овва! — оцінила Жанночка красу Катриного довгого русявого волосся. — Обрізати не хочеш?

— Тепер однаково, — зніяковіла дівчина.

— Чому? — поцікавився Крупка.

— Матуся казала, не можна різати, бо долю собі обріжеш, а зараз уже можна.

— Чому? — не зрозумів Крупка.

— Та є вже в мене доля, — відказала.

— Тобто?

— Доля — то кохання, — Катерина опустила голову і ледь сльози втримує.

— Овва! — оцінила Жанночка Катрине жіноче єство. — Іди спати, філософине…

Катерину не здивував надувний матрац на підлозі кухні.

— М'якенько, — сказала Крупці-молодшому, який від сорому не знав куди очі подіти. — На добраніч. Хай вам щастя насниться.

— Ти… теє… Спи поки так, а завтра я щось краще придумаю, — виправдався.

Катерина плечиками знизала.

— Та й так добре… Дякую вам дуже за все.

Крупка не спав усю ніч. Спочатку Жанночка години зо дві базікала про «несподівані сюрпризи, яких зовсім не очікувала від Ігорчика», а як угамувалася, Крупка-молодший усе думав: куди ж подіти мале дівча, що звалилося на його голову? І на ранок згадав про батька-професора з матінкою.

— А це ідея, — прошепотів і вже хотів був очі заплющити, як на кухні почулося тихе шарудіння.

На годинник зиркнув — пів на п'яту.

— Якого чорта? — пробелькотів і попхався на кухню. Катерина вже встала, матраца надувного згорнула, біля плити порпається.

— Чого не спиш?

— Таж ранок! — усміхнулася. — Я вам сніданок приготую… Якщо ви не проти.

— Зазвичай ми о дев'ятій прокидаємося, — повідомив.

— Да? — здивувалася Катерина. — Ну, добре. Я тихо сидіти буду… Не потривожу… Спіть собі.

Крупка пішов до спальні й до дев'ятої ранку витріщався на білу стелю.

Потім прокинулася Жанночка та запитала: — Ігорчику! Ти підеш до університету й покинеш мене саму з цією…

— Це всього на кілька годин, сонечко, — відповів Крупка. — У мене є ідея, куди Катерину прилаштувати.

— Можна, я буду тобі телефонувати, якщо раптом…

— Сонечко! Ніякого «раптом» не станеться. Катерина — дуже чемна дівчинка. Вона, здається, вже й сніданок нам приготувала.

Виразка Крупки-молодшого вдячно відреагувала на вівсяну кашу з молоком, млинці й гарячий чай.

— Я скоро… — і Крупка побіг до університету. Як-не-як відчитав дві лекції — і мерщій до батька-професора та матінки. Аж — сюрприз! Навіть холодної осінньої днини мрія виростити манго загнала професора на дачу. Міська квартира відповіла на дзвінок у двері тишею, і Крупка-молодший зовсім розгубився. Повертатися до Жанночки з поганою новиною не хотілося. А довелося.

Крупка-молодший навіть перехрестився перед дверима свого барлогу.

— За що мені оце все?!

Двері відчинила усміхнена, як мрія, Жанночка. — Ігорчику? Чого так рано? А ми з Катериною затіялися вареників тобі наліпити. Коханий, ти любиш вареники?

— Сонечко! Розумієш, — тихо пояснював, — я планував Катю до своїх батьків відправити. Вони люди літні. Була б їм добра допомога. Та й квартира в них більша за мою. Але вони на дачі. Добре, якщо сьогодні надвечір повернуться. Та можуть і затриматися…

— То що? — ще лагідніше всміхнулася Жанночка. — Хай Катя поки в нас поживе. Я не проти.

— Сонечко, ти — свята! — видихнув Крупка-молодший. І тільки тепер до нього дійшло:

— Сонечко! Ти ліпиш вареники? Але ж це… — Крупка згадав усі розмови про здоров'я Жанноччиних рук і нігтів, яким суворо заборонено займатися домашнім господарством.

— Заради тебе я… — Жанночка цьомкнула Крупку у щоку й помчала на кухню.

— Катя! — почув Крупка з кухні. — Чому ти ліпиш такі великі вареники? Маленькі варенички їсти набагато приємніше. Ет, ну одне слово — село…

— Та село ж і є, — почулося у відповідь.

Крупка обережно зазирнув на кухню: Катерина ліпила вареники. Жанночка сиділа поруч, ложкою робила ямки у борошні, потів засипала їх і знову копала нові ямки.

Катерина побачила Крупку, всміхнулася:

— Доброго дня! Їсти хочете?

— Вареників — із задоволенням! — відповіла замість Крупки його виразка.

— То ж скоро…

— Добре, добре…