РАЙ.центр - Дашвар Люко

— Ми дівчину спитали, як зветься, вона сказала «Гетаут» і пішла геть. А оце біля нас лишилося, — пояснив Микишка. — Тільки воно, здається, подохло…

Це був Любин мобільний. Макс упізнав, Гоцик — абсолютно переконаний. Відлягло… Відлягло… Заворушилися — видихають, видихають… Відлягло.

— Я дебіл! — вибачився перед лікарем Гоцик. — Ви вже пробачте…

— Е, хлопче, хлопче…

— А де Люба? — спитав Макс Микишку. — Не знаєш часом?

— Кум як літав, так бачив — на човні вгору за течією рухалася.

Макс і Гоцик перезирнулися. Тільки тепер, здається, звернули увагу на дивний Микишчин одяг, та цьому можна було би знайти логічне пояснення. Приміром, хлопець — з етноколективу, тільки-но відпрацював програму в нічному клубі. А от розмови дивували.

— Кум — льотчик? — спитав Гоцик.

— Це що? — обернувся Микишка до лікаря.

Іван Степанович всадив Макса з Гоциком на диван, наново поприкладав до синців лід.

— Спробую пояснити, хоча що тут пояснювати? Тут — або вірити, або ні. Я сам попервах лякався дуже…

— Та кажіть вже! — глухо попросив Гоцик.

— Це козак. Точніше козаки… Другий у розвідку пішов. Козаки гетьмана…

— …Божою милістю гетьмана Війська Запорізького Петра Дорофійовича Дорошенка, — проголосив Микишка. — Старшини серденятських загонів — Микита Сердюк та кум мій Свирид Сердюк.

— Сердюки? — ніяково усміхнувся Макс.

— Сердюки!

— І я Сердюк!

Микишка ледь посміхнувся, простягнув Максові руку.

— Помагай Біг, товаришу. Давно тебе шукали.

Вражений Макс потис Микишчину долоню. Скептично глянув на лікаря.

— Вони не… теє… Не нинішні козаки… — розвів руками Іван Степанович. — 3 давнини…

— Триста сорок років при деревах спали, — пояснив Микишка. — Чисті душі нас бачать, грішні — ні.

Макс із Гоциком знову перезирнулися і саме в цю мить, попри усі закони фізики, крізь зачинені двері до кабінету увірвався кум Свиря.

— Куме! Куме Микишко! А що за хлоп'яки? Бачать нас? Бачать?

Ох і зрадів. Навколо хлопців забігав.

— З ким билися? З ляхами? — на синці та подряпини.

— Я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Розкажи, куди Гетаут поділася.

— От ти знову про те негодяще! — сіпнувся Свиря. — І згадувати шкода. — До лікаря: — Хоронитися час, поважний чоловіче. Бо той Ромко, що на нашого жида схожий, та той Сердюк, якого ви усе нахвалювали, радилися, як вас нагло вбити і тіло на околиці кинути. А ми проти них — безсилі. Як той Ромко з тим Сердюком злодійські плани складали, так я й під ноги їм кидався, і за руки хапав — не бачать, козолупи! — Микишці: — Ламай двері, куме Микишко, бо загине поважний чоловік ні за цапову душу!

У Макса з Гоциком щелепи відвалилися. Слухали і не могли второпати: що відбувається? Хто ці божевільні? Звичайно, Свирин прохід крізь двері переконував, але після Гудіні професіонали навчилися і не такі фокуси демонструвати.

— Рома Шиллєр і мій батько планують убити Івана Степановича? — врешті подав голос Макс. — Ви це хотіли сказати?

Свиря крутнувся до Микишки. У Макса пальцем тицьнув. — Сердюк?

Микишка кинув.

Свиря усміхнувся.

— Помагай Біг, товаришу! Погана тобі новина — батько твій не сердюк. Зрада у серці. Очі сліпі. Не побачив мене, отож дізнався я про плани його злодійські. Катувати його не будемо, але й жити не дамо.

Ніж для паперу, у Коноваленка поцуплений, дістав.

— Ось! Під ребра в серце!

— Та навіщо депутату вбивати мене? — сумно спитав лікар.

На цій високій-ноті двері відчинилися і до розкішного, але вже трохи розгромленого кабінету увійшов Володимир Гнатович Сердюк.

Картинка — ще та: Посеред кабінету закляк дядько. На дивані сидить Макс із синім від синців лицем, поруч — незнайомий міцний хлопець із так само побитим обличчям. І дивляться не на Сердюка, а ніби на те, що біля нього.

— Ну, Максе… Налякав так налякав. — Володимир Гнатович зробив крок у кабінет, причинив двері. — Пішли… Товариша твого додому довеземо, якщо треба.

— А Іван Степанович? — Макс врешті перевів погляд на батька.

Дядько ніяково посміхнувся і з питанням в очах глянув на Сердюка.

Сердюк зробив вигляд ніби тільки-но побачив лікаря.

— А, Іване Степановичу! Рома розповів мені про ваші пригоди у столиці. Не втомилися? Додому не хочете?

— Попередити вас хотів, що ваші недруги…