Все ясно - Фоер Джонатан Сафран

Ми пішли за офіціанткою до нашого столика в кутку. Взагалі-то ми могли би сісти за який-небудь інший стіл, бо тепер були в ресторані самотні та ексклюзивні. Я міг тільки будувати припущення, чого вона нас посадила в кутку. «Що вам подати?» — спитала дівчина. «Чотири порції горілки, — мовив Дєд, — одну з них у мисочці. А у вас є шось таке поїсти, у чому би не було м'яса?» — «Хіба арахіс», — відповіла вона. «Це дуже добре, — сказав Дєд, — тільки псині арахісу не давати, вона як тільки доторкнеться до нього, то зразу ж захворіє». Я зразу ж переклав це героєві, бо подумав, шо йому буде весело. Але він тільки слабо усміхнувся.

Коли офіціантка повернулася з випивкою і мисочкою горішків, ми вже обговорювали наш нинішній день і складали плани на завтра. «На 19.00 його треба доставити на поїзд, так?» — «Так, — сказав я, — так що ми повинні покинути готель в обід, шоби позбутися будь-якої небезпеки». — «А може, у нас ше буде час трохи пошукати?» — «Не думаю, — сказав я, — і де шукати? Нічого не лишилося. Нема в кого спитати. Ти пам'ятаєш, шо вона сказала?» Герой нас більше ні про шо не питав, не встрявав навіть з яким-небудь малесеньким питанням. Він узагалі був зовсім поглинутий своїм арахісом. «Без нього було б легше», — сказав Дєд, показуючи очима на героя. «Але ж це його шукання», — сказав я. «Чого це?» — «Ну, тому шо ми шукаєм його діда». «Та не шукаєм ми його діда, ми шукаєм Августину. І вона не більше його, чим наша». У такому ракурсі я про це не думав, але це була правда. «Про що ви там говорите? — запитав тут Джонатан. — До речі, можеш попросити офіціантку, щоби принесла ще горішків?»

Я попросив офіціантку забезпечити нас ше одною мискою горішків, і вона сказала: «Я зроблю це для вас, хоча власник дав інструкцію нікому більше одної порції горішків Не давати. Але ви для мене винятки, бо мені дуже жаль, шо я назвала єврея євреєм». — «Дякую, — сказав я, — але жалітися нема на шо». — «А що ми робимо завтра? — запитав Джонатан. — Я маю на сім вечора сісти на поїзд, правильно?» — «Абсолютно вірно». — «А до того, що ми будемо робити?» — «Я зовсім не впевнений. Нам треба дуже рано виїхати, бо на вокзалі треба бути за дві години до поїзда, а ше туди три годині їхати, і ше ми можем заблудитися і стати зовсім загубленими». — «Виглядає так, що нам найкраще вирушити прямо зараз», — розсміявся Джонатан. А я не сміявся, тому шо знав, шо нам треба рушити рано не через всі ці ускладнення, про які я йому тільки шо сказав, а тому шо більше нема за чим шукати. Нам так нічого й не вдалося

«Давайте глянемо у „НА ВИПАДОК"», — сказав Дєд. «Ш-шо?» — перепитав я. «Ну, той ящик, давай глянем, шо там». — «А може, це погана ідея?» — «Та ну шо ти — відказав Дєд, -і чого б то?» — «Ну, може, Джонатан має його обстежити конфіденційно або, може, той ящик взагалі ніхто не має обсервувати?» — «Стара далі йому ящик з якоюсь ціллю». — «Ну так, — сказав я — але, може, ця ціль не мала нічого спільного з тим, шоб ящик оглядали. Може, він якраз для того, шоб його ніколи не відкривали». «А тобі хіба не інтересно?» — перепитав мене Дєд. «Та нє, я дуже навіть допитливий». -«Про що ви розмовляєте, хлопці», — встряв тут у розмову герой. «Ти б не хотів обсервувати „НА ВИПАДОК?"» — «Що ти маєш на увазі?» — «Ну, той ящик, який тобі сьогодні презентувала Августина. Ми могли б заглянути в нього». -може, це й добра ідея?» — «Я не впевнений. 5 саме спитав». — «Ні, я якраз не думаю, що це погана ідея. Нащось вона мені його дала, правильно?» — «Ага, оце якраз то, шо висловив Дєд». «Здається, ми не маємо жодної поважної причини, щоб його не відкрити». — «Я не передбачаю ні одної». — «І я так само». — «Але». — «Але?» — «Але ж ні», — виронив я. «Але ж що?» — «Нічого. Але це було твоє рішення». — «Ну і твоє теж». — «Відкривайте вже цю довбану пачку!» — скомандував Дєд. «Він каже, шо нам варто відкрити цю довбану пачку». Джонатан витягнув ящик з-під свого стільця й помістив її на стіл. «НА ВИПАДОК» було написано на одній стінці ящика, і ближче я помітив, шо ці слова були написані й стерті багато разів — написані, стерті, а потім знов написані. «Мммм», — промимрив герой, вказуючи на червону тасьму, якою був перемотаний ящик. «Та це тільки для того, шоб він не розпався», — сказав Дєд. «Це шоб він не розпався», — переклав я. «Напевне», — сказав герой. «Або, шоб ми не могли його екзаменувати». — «Але ж вона нічого не мала проти, щоб ми заглянули всередину. Вона би щось сказала у такому випадку, як ти вважаєш?» — «Думаю, шо так». — «Твій дід вважає, що ящик варто відкрити?» — «Ага». — «А ти?» — «А я не зовсім впевнений». — «Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що не певен?» — «Ну, думаю, не така вже це проблема, якшо ми його відкриєм. Бабка би нам точно шось сказала, якби хотіла, шоб ми нічого не чіпали». — «Та відкривайте же цей довбаний ящик!» — накалявся Дєд. «Він каже, шоб ми відкривали довбаний ящик».