Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

— Я чув, ніби ти щось пописуєш, — сказав Макімура.

— Та яке там «пописуєш», — відповів я. — Всього-на-всього пропоную тексти для затикання дірок у рекламі. Будь-чим. Лиш би текст був. Треба ж комусь і таке писати. От я й пишу! Все одно що розгрібаю кучугури. Культурницькі кучугури…

— Розгрібаєш кучугури? — перепитав Макімура. І зиркнув на ключку для гольфа під ногами. — Цікавий вираз…

— Дякую, — сказав я.

— Любиш писати тексти?

— Те, що я тепер роблю, не можна любити чи не любити. Бо це не такого високого рівня робота. Однак, ясна річ, я маю свої способи ефективного розгрібання кучугур. Свої хитрощі, ноу-хау, позицію, манеру докладання зусиль тощо. Над такими речами мені думати не набридає.

— Яка точна відповідь! — майже захоплено сказав він.

— На низькому рівні все простіше.

— Гм-м-м… — промимрив він. І замовк на секунд п’ятнадцять. — Це ти сам придумав вираз «розгрібання кучугур»?

— Так… По-моєму, сам, — відповів я.

— Ти не проти, якщо я його десь використаю? «Розгрібання кучугур». Цікавий вираз. «Культурницьке розгрібання кучугур».

— Будь ласка… Бо це ж не продаж авторського права.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, — сказав Макімура, посмикуючи вухо. — Іноді я сам це відчуваю. Як мало змісту в тому, що пишу. Іноді… Колись було не так. Світ був набагато меншим. Усе вдавалося тримати під руками. Чітко розуміти, що зараз робиш. Що від тебе вимагають люди. Мас-медіа не мали таких велетенських розмірів. Усі ніби жили в одному маленькому селі. І знали одне одного в обличчя…

Висушивши свою склянку, він узяв другу пляшку пива й налив нам обом. Я відмовлявся, та він не звертав на це уваги.

— А от тепер усе не так. Ніхто не розуміє, що таке справедливість. Ніхто. Кожен порпається тільки в тому, що в нього перед носом. Розгрібає кучугури… Як ти кажеш, — додав він і знову перевів погляд на зелену сітку між двома деревами. На траві лежали білі м’ячики, штук тридцять-сорок.

Я ковтнув пива.

Макімура думав, що б іще сказати. Час минав, але це його не бентежило. Бо він звик, що всі дивляться йому в рот, коли щось розповідає. Не було ради — я також чекав. А він тим часом пощипував вухо. Так, ніби перераховував пачку нових банкнот.

— Моя дочка до тебе дуже прихилилася, — сказав він нарешті. — Так просто вона ні до кого не прихиляється. Тобто майже ні до кого. Зі мною по-людському не розмовляє. З матір’ю також відмовчується, але принаймні поважає. А от мене — ні. Зовсім. Навіть глузує. Ні з ким не дружить. Кілька місяців тому й до школи перестала ходити. Всі дні сидить дома й слухає музику, від якої барабанні перетинки лопаються. Важкий підліток, можна сказати… Це й учителька підтвердила. З людьми не знаходить спільної мови. А от до тебе прихилилася. Цікаво, чому?

— Справді, чому? — повторив я.

— Зійшлися характерами?

— Можливо…

— Що ти думаєш про неї?

Перед тим як відповідати, я трохи подумав. Здалося, ніби я на усному іспиті. І вирішив, що треба давати щиру відповідь.

— Важкий вік. Сам по собі важкий, а тут ще додалися непрості сімейні обставини. Настільки непрості, що не піддаються виправленню. Тим паче що нікого це не турбує. Ніхто не хоче брати на себе відповідальності. Тож їй нема з ким поговорити. Нема кому відкрити свою душу. Зболену душу. І нема людини, яка б її вилікувала. В неї дуже знамениті батьки. Надто красиве обличчя. Надто важкий тягар лежить на її тендітних плечах. І, крім того, незвичайна чутливість чи що… Загалом, разюча відмінність від інших. Однак за природою вона дуже щира. Якби хтось про неї як слід потурбувався — з неї виросли б люди.

— Та про неї ніхто не турбується…

— Виходить, що так.

Макімура глибоко зітхнув. Потім відняв руку від вуха й довго розглядав кінчики пальців.

— Так, ти правду кажеш. Чисту правду. Та я нічого не можу зробити. По-перше, при розлученні я підписав документ, в якому зобов’язався зовсім не втручатися у виховання Юкі. Іншого виходу я не мав. Бо в той час сильно бігав за жінками й не міг навіть писнути. Правду кажучи, й цього разу я мав би попросити дозволу в Аме на зустріч з дочкою. Що за безглузді імена — Аме, Юкі… В усякому разі, так вийшло. По-друге, як я вже розповідав, Юкі ставиться до мене як до чужого. Хоч би що я казав — не слухається. Тому я не можу нічим їй зарадити. Та я її люблю. Що й казати, одна-єдина дитина. А допомогти не вдається. Не маю права втручатися в її життя.