Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич

— Я розумію, посівні площі треба, звісно, розширювати, треба, звісно, боротися за кожен гектар орної землі. Але нищити таку красу! ЇЇ ж відновити потім життя людського не вистачить...

— А хто дав розпорядження?

— Та приїхав бригадир Бобешко. Он він іде. З гаю, важко одсапуючись, виходив бригадир. Тайфун Маруся кинулася до нього.

— Невже є рішення правління вирубувати гай?— дзвінко вигукнула вона.

— О! Турист уже наговорив,— Бобешко кинув злий погляд на Сергія.— Та що ти слухаєш того київського дармоїда?! Що він у наших справах тямить. Він хліб тільки їсти вміє. А як той хліб робиться, він і гадки не має. Такі тільки воду каламутять...

І Сергій, і Тайфун Маруся хотіли щось сказати, але бригадир одвернувся від них, бо саме в цю мить під'їхав і різко зупинився біля дідових воріт колгоспівський "бобик".

— Ну що?— рушив Бобешко назустріч шоферові, який уже вилазив з машини. Вигляд у шофера був невпевнений.— Ну що?— повторив Бобешко, підходячи до Бобинця.

— Та... Голова сказав: діда поки що не чіпати.

— Чого?— обличчя Бобешка витягнулося.

— Секретна інформація...— Бобинець зиркнув на Сергія і Тайфун Марусю, схилився до бригадира і зашепотів йому щось на вухо.

— Та ти що?!— вражено розкрив рота Бобешко.

— Іменно!—хитнув головою Бобинець.— Умовивід! Абсолютно!

— Оце так да...— тільки й спромігся бригадир.

— Нема питань!

— Поїхали!— і навіть не глянувши більше на Тайфун Марусю й Сергія, Бобешко сів у машину.

"Бобик" форкнув, розвернувся й помчав геть. Хлопці тільки здивовано провели його очима. Вони нічого не розуміли.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому вже Сашко Циган розповість вам про свій сон і про ті неймовірні дива, що він у ньому бачив.

Увечері Сашко Циган вирішив поговорити з татом. Усе-

таки тато теж бригадир, мусить знати, що воно й до чого. Але... Тато чогось явно знітився.

— Та чув я, начебто були такі розмови. Але конкретної, як мені здається, вказівки не було. По-моєму... Видно, йому незручно було перед сином, що він, бригадир, був не в курсі такого важливого заходу.

До того ж у бригадира Непорожнього (Сашкового тата) з бригадиром Бобешко були складні стосунки.

Бобешко любив першим виступати на зборах із запальними промовами і в тих промовах завжди різко критикував інших бригадирів, через що їм уже було важко критикувати його, Бобешка, бо якось незручно критикувати того, хто тільки-но критикував тебе. Отже, розмови з татом не вийшло. Сашко довго не міг заснути. Думки його стрибали й плуталися. То виникали дід Коцюба, Сергій, Бобинець, який каже:

"Секретна інформація..." — і шепоче щось на вухо бригадирові. І бригадир аж надувся весь — от-от вибухне. Що ж то за секретна інформація, яка так вразила Бобешка? То згадувався раптом дивний сон Журавля. Змій Горинич. Баба Яга. Кощій, який украв Тайфун Марусю, щоб оженитися на ній. І Володар Часу Мить Митьович Тік-Так... Останні його загадкові слова: "Є один вихід. Треба..." і – Сашко не помітив, як і заснув.

...Прокинувся він з таким почуттям, наче сталося щось неймовірне. І справді...

Марусик і Журавель одразу помітили незвичайний стан свого друга.

— Що таке?— спитав Марусик. — Що сталося?— спитав Журавель — Нічого...— якось загадково усміхнувся Сашко Циган.

— Не обманюй,— сказав Журавель. — Ти ж не вмієш,— сказав Марусик.

— Просто...— Він знову загадково усміхнувся.— Знаєте, як звуть того чорного кота? — Якого?

— Того, що тобі, Журавель, наснився учора.

— Як?— здивовано кліпнув Журавель. — Лаврентій.

— Хто тобі сказав?— ще більше здивувався Журавель.

— Бровко. Марусик і Журавель перезирнулися.

— Ти що? Того?— Марусик покрутив біля скроні пальцем.

— Ні... Просто сон мені сьогодні приснився. Наче продовження твого сну, Журавель.

— Та ну?— вигукнув Журавель.— Ану давай! Давай-да-

вай! Розказуй!

— Ви ж знаєте, я свої сни ніколи не пам'ятаю. А цей так чітко запам'ятався, ніби в кіно бачив. Так от. Сниться мені, що сиджу я в садку й сумую...

— Сам?— спитав Марусик.

— Сам.

— Тому й сумуєш. Нас же там не було? Правда?— усміхнувся Журавель.

— Я ж тобі не снився, чого ж ти мені мусиш сниться... Ото сиджу я в садку й сумую. Підходить до мене Бровко. Морду мені на коліна поклав, у очі зазирає. Потім усміхнувся:

"Не сумуй, друже... Все буде гаразд".

І те, що він людською мовою говорить, ніскілечки мене не дивує. Він же, знаєте, розумніший за деяких наших однокласників.