Гаррі Поттер і Таємна кімната - Роулинг Джоан Кэтлин

Здається, тільки вчитель трансфігурації Дамблдор припускав, що Геґрід невинний. Він переконав Діпіта лишити Геґріда лісником. Так, мабуть, Дамблдор здогадався… Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів…

— Я певен, що Дамблдор бачив тебе наскрізь! — заскреготав зубами Гаррі.

— Так, він справді невпинно стежив за мною після того, як вигнали Геґріда, — зізнався Редл. — Я розумів: доки я в школі, відчиняти Кімнату надто небезпечно. Але я не збирався пустити котові під хвіст довгі роки пошуків. Я вирішив лишити щоденник, який збереже на своїх сторінках мене шістнадцятирічного. Щоб тоді одного дня, якщо пощастить, отримати змогу повести когось за собою й завершити велику справу Салазара Слизерина.

— Але ж ти її не завершив! — переможно вигукнув Гаррі. — Ніхто цього разу не помер, навіть кицька. За кілька годин буде готова настійка з мандрагори, і всі твої жертви знову оживуть.

— А хіба я не казав тобі, — спокійно запитав Редл, — що мені вже не цікаво вбивати бруднокров–ців? Уже багато місяців я полюю тільки… на тебе.

Гаррі прикипів очима до Редла.

— Уяви собі мою злість, коли в моєму щоденнику замість тебе знову почала писати Джіні. Вона побачила тебе зі щоденником і, звичайно, злякалася. А що, якби ти здогадався, як він працює, і я б виказав тобі усі її таємниці? Або, ще гірше — я розповів би тобі, хто задушив півнів? Тому мала дурепка дочекалася, поки в твоїй спальні нікого не буде, і викрала щоденник. Але я знав, що робити. Мені було ясно, що ти вистежуєш спадкоємця Слизерина. З того, що Джіні розповіла про тебе, я розумів: ти зробиш усе можливе, аби розгадати таємницю, тим паче, що напали на твою найкращу приятельку. А ще Джіні розповіла, що вся школа аж гуде про те, що ти володієш парселмовою.

Отож я змусив Джіні написати на стіні слова про її смерть, а самій чекати тут унизу. Вона впиралася, плакала й була дуже занудною. Але її життя уже дотліває: вона забагато вклала в цей щоденник, тобто в мене. І завдяки цьому я нарешті зможу покинути ці сторінки. Я чекав на твою появу, відколи ми прибули сюди. Я знав, що ти прийдеш. Маю до тебе багато запитань, Гаррі Поттере.

— Яких ще запитань? — пирхнув Гаррі, не розтискаючи кулаків.

— Ну, — відповів Редл, мило усміхаючись, — скажімо, як вийшло, що дитина без виняткових магічних здібностей спромоглася перемогти найвидатнішого чаклуна всіх часів? Як ти вижив, відбувшись тільки шрамом, а могутність лорда Волдеморта розпорошилася?

У захланних очах Редла загорілися дивні червоні вогники.

— Чого тебе цікавить, як я вижив? — поволі вимовив Гаррі. — Волдеморт з’явився пізніше за тебе.

— Волдеморт, — неголосно відповів Редл, — це моє минуле, теперішнє й майбутнє!

Він витяг з кишені чарівну паличку Гаррі і почав креслити нею в повітрі, написавши три мерехтливі слова:

ТОМ ЯРВОЛОД РЕДЛ

Тоді змахнув паличкою — і літери, з яких складалося його ім’я, помінялися місцями:

Я ЛОРД ВОЛДЕМОРТ

— Бачиш? — прошепотів він. — Я так називав себе ще в Гоґвортсі, звичайно, тільки серед найближчих друзів. Я не збирався вічно носити оте смердюче ім’я, яким мене назвали на честь мого маґлівського батька. Я, в чиїх жилах по материнській лінії тече кров самого Салазара Слизерина? Щоб я жив з гидким ім’ям простого маґла, який забув про мене швидше, ніж я народився, бо, бачите, виявив, що його дружина відьма? Ні, Гаррі. Я створив собі нове ім’я. Я знав: прийде час, і я стану найвидатнішим чаклуном усього світу, і від цього імені тремтітимуть навіть чарівники.

Гаррі німо дивився на Редла, хлопця–сироту, що замордував його батьків і багатьох інших людей… Нарешті він видушив із себе одне слово:

— Ні! — тихо вимовив він сповненим ненависті голосом.

— Що ні? — озвався Редл.

— Ти не найвидатніший чаклун світу, — сказав Гаррі, уривчасто дихаючи. — Не хочу тебе розчаровувати, але найвидатніший чаклун світу — Албус Дамблдор. Усі так кажуть. Навіть тоді, коли ти ще мав силу, ти не відважився завоювати Гоґвортс. Дамблдор бачив тебе наскрізь, коли ти навчався у школі. Ти й досі його боїшся і ховаєшся від нього.

З Редлового обличчя зникла посмішка, а саме воно гидко скривилося.

— Для того, щоб вигнати Дамблдора з цього замку, вистачало звичайної пам’яті про мене! — просичав він.

— Не сподівайся, що він так просто зникне! — заперечив Гаррі.

Він казав перше, що спадало йому на думку — хотів залякати Редла, не так вірячи у свої слова, як бажаючи, щоб вони справдилися.