Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин

Відчув у своєму голосі владність, переконливість і усвідомлення мети, що прийшли до нього під час копання могили для Добі. Усі повернулися до нього, збентежені.

— Піду помиюся, — сказав Гаррі Біллові, дивлячись на руки, замащені землею та кров'ю Добі. — І після цього не гайно мушу з ними побачитися.

У маленькій кухоньці підійшов до раковини під вікном, що виходило на море. Світанок уже проривався на обрії і, поки він умивався, доганяючи потяг думок, що осяяли його в темному саду, небо стало золотисто—рожеве…

Добі вже ніколи не розповість їм, хто його послав у підвал, але Гаррі знав, що саме він побачив. Проникливе блакитне око глянуло на нього з уламка дзеркальця, а тоді прийшла допомога. "У Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить".

Гаррі витер руки, не помічаючи краси світанку за вікном і не чуючи розмов у вітальні. Він дивився десь за море і почувався, як ніколи, дуже близьким до суті всього, що відбувалося.

А шрам поколював, і він знав, що Волдеморт теж прямує до цієї мети. Гаррі розумів усе і водночас не розумів нічого. Інтуїція підказувала йому одне, а розум — зовсім інше. Дамблдор у Гаррі в голові всміхнувся, дивлячись поверх кінчиків молитовно складених пальців.

Ви дали Ронові світлогасник. Ви зрозуміли його… і дали йому змогу повернутися…

І Червохвоста ви теж розуміли… ви знали, що в глибині його душі ховається крихітка каяття…

А якщо ви розуміли їх… то що вам було відомо про мене, Дамблдоре?

Невже я маю знати, але не шукати? Чи ви розуміли, що мені важко буде збагнути? Тому все так і ускладнили? Щоб я мав час у всьому розібратися?

Гаррі стояв непорушно, втупивши очі туди, де на обрії сходив яскраво—золотий краєчок сліпучого сонця. Тоді глянув на свої чисті руки, здивувався, що тримає в них ганчірку, поклав її і пішов у передпокій. І тут його шрам сердито запульсував, а у свідомості майнули, наче віддзеркалення пролітаючої над водою бабки, контури дуже добре йому знайомої будівлі.

Білл і Флер стояли біля сходів.

— Я мушу поговорити з Ґрипхуком і Олівандером, — сказав Гаррі.

— Ні — запротестувала Флер. —Тгеба затшекати, 'Аггі. Вони дюше хвогі і втомлені…

— Вибач, — сказав він без натиску, — але це не може чекати. Мушу поговорити з ними негайно. Наодинці… і з кожним окремо. Це невідкладно.

— Гаррі, що це, в біса, означає? — здивувався Білл. —Ти з'являєшся з мертвим ельфом—домовиком і напівпритомним ґобліном, у Герміони вигляд, наче її катували, а Рон відмовляється бодай щось мені пояснити…

— Ми не можемо тобі сказати, що робимо, — категорично заявив Гаррі— — Білл, ти член Ордену і знаєш, що Дамблдор довірив нам виконати певну місію. Ми не маємо права про це розповідати.

Флер нетерпляче пирхнула, але Білл на неї не глянув. Він не зводив очей з Гаррі. Його пошрамоване лице не виражало жодних емоцій. Нарешті Білл промовив:

— Гаразд. З ким ти хочеш поговорити спочатку?

Гаррі завагався. Він знав, як багато залежало від його рішення. Часу майже не лишалося. Треба було робити вибір: горокракси чи реліквії?

— З Ґрипхуком, — сказав Гаррі. — Спочатку поговорю з Ґрипхуком.

Серце калатало в грудях, наче він бігцем щойно подолав неймовірну перешкоду.

— Тоді нагору, —сказав Білл і пішов перший.

Гаррі вже піднявся на кілька сходинок, проте зупинився й озирнувся.

— Ви теж мені потрібні! — крикнув Ронові й Герміоні, що ховалися в затінку коло дверей вітальні.

Вони вийшли на світло, і дивне полегшення проступило на їхніх обличчях.

— Як ти там? — запитав Гаррі Герміону. — Ти така молод чина… вигадала цілу історію, коли вона тебе катувала…

Герміона слабко всміхнулась, а Рон стис їй руку.

— Що робимо далі, Гаррі? — спитав він.

— Побачите. Ходімо.

Гаррі, Рон і Герміона піднялися за Біллом крутими сходами до маленького сходового майданчика. Там було троє дверей.

— Сюди, — сказав Білл, відчиняючи двері їхньої з Флер спальні. Тут вікно теж виходило на море, поцятковане золо том світанку. Гаррі підійшов до вікна, повернувся спиною до яскравого видовища, склав руки і став чекати. Шрам пульсу вав. Герміона сіла на крісло біля туалетного столика, а Рон примостився на його поручні.

Знову з'явився Білл з маленьким ґобліном на руках, поклав його обережно на ліжко. Ґрипхук хрипко подякував, і Білл вийшов, зачинивши за собою двері.

— Вибач, що витяг тебе з ліжка, — почав Гаррі. — Як твої ноги?