Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин

— Нам треба знайти одну штуку, — сказав Гаррі. — Це… це така річ, що допоможе нам знищити Відомо—Кого. Вона має бути десь у Гоґвортсі, але ми не знаємо де. Можливо, це належало Ровіні Рейвенклов. Чи чув хтось про такий предмет? Чи бачив хтось, скажімо, якусь річ з орлом на ній?

Він з надією глянув на невеличку групку рейвенкловців, на Падму, Майкла, Террі й Чо, але йому відповіла Луна, що сиділа на поручні Джиніного крісла.

— Ну, є ота її втрачена діадема. Я ж вам розповідала, пам'ятаєш, Гаррі? Про втрачену діадему Рейвенклов? Ту, що її намагається відтворити тато.

— Так, але ж якщо та діадема втрачена, — закотив очі Майкл Корнер, — то втрачена, Луно. Ось у чому біда.

— А коли її було втрачено? —запитав Гаррі.

— Кажуть, багато століть тому, — відповіла Чо, і в Гаррі все обірвалося в грудях. — Професор Флитвік казав, що діадема пропала разом з самою Рейвенклов. її шукали, але, — Луна глянула на друзів—рейвенкловців, — так і не знайшли. Жодних слідів.

Рейвенкловці закивали головами.

— Вибачте, а що таке діадема? — запитав Рон.

— Це ніби така корона, — пояснив Террі Бут. — Вважа лося, що діадема Рейвенклов була наділена магічними властивостями, і хто її носив, ставав мудріший.

— Так, татові руйносмикові сифони… Але Гаррі не дав Луні договорити.

— І ніхто з вас нічого такого не бачив?

Усі захитали головами. Гаррі подивився на Рона й Герміону. У їхніх очах відбилося його власне розчарування. Предмет, загублений так давно й безслідно, навряд чи годився на роль горокракса, захованого в цьому замку… та не встиг він сформулювати нове запитання, як знову заговорила Чо.

— Гаррі, якщо хочеш побачити, яка була та діадема, то я тебе проведу в нашу вітальню, й покажу. Там є статуя Рей— венклов, і на голові в неї діадема.

Шрам знову запалав. На мить кімната на вимогу попливла перед очима, і замість неї він побачив далеко внизу темну землю і відчув вагу величезної змії, що обвила йому плечі. Волдеморт знову кудись летів: або до підземного озера, або сюди, в замок. Так чи так, а часу не залишалося.

— Він летить, — сказав Гаррі тихенько Ронові й Герміоні. Зиркнув на Чо, а тоді знову на друзів. — Слухайте, я розумію, що це нічого не дасть, але я піду й подивлюся на ту статую — хоч знатиму, яка та діадема. Зачекайте мене тут і дивіться, щоб нічого не сталося… ну, знаєте… з нею.

Чо вже підвелася, але Джіні раптом сердито вигукнула:

— Ні, нехай краще Луна відведе Гаррі! Добре, Луно?

— О—о—о, так, охоче, — зраділа Луна, а розчарована Чо знову сіла.

— А як звідси вийти? —запитав Гаррі Невіла.

— Отут.

Він завів Гаррі й Луну в куток, де за шафочкою починалися стрімкі сходи.

— Вони ведуть щораз в інше місце, тому смертежери не можуть їх знайти, — пояснив він. — На жаль, ми й самі ніколи не знаємо, де опинимося, йдучи ними. Будьте обе режні, Гаррі, бо вночі по коридорах бродять патрулі.

— Не турбуйся, — відповів Гаррі. — Скоро побачимось. Удвох з Луною вони побігли вгору. Сходи були довжелезні,

освітлені смолоскипами, і різко завертали в найнесподіваніших місцях. Нарешті вони добігли до суцільної на вигляд стіни.

— Іди сюди, — сказав Гаррі Луні, вийняв плащ—невидимку й накрив їх обох. І легенько штовхнув стіну.

Вона розтанула від доторку, й вони вислизнули на другий бік. Гаррі озирнувся й побачив, що стіна знову стала суцільна, як і була. Вони стояли в темному коридорі. Гаррі затяг Луну в тінь, понишпорив у капшучку на шиї і дістав Карту Мародера. Тримаючи її майже під самим носом, пошукав і нарешті знайшов на ній свою й Лунину цяточки.

— Ми на шостому поверсі, — прошепотів він, дивлячись, як у наступному коридорі віддаляється від них Філч. — Сюди, ходімо.

Вони навшпиньки рушили далі.

Гаррі вже багато разів скрадався по замку вночі, але ніколи ще його серце не калатало так швидко, ніколи ще так багато не залежало від того, чи вдасться безпечно пройти. Ступаючи на квадратики місячного світла на підлозі, проминаючи обладунки, чиї шоломи порипували від їхніх тихих кроків, не знаючи, що очікує за наступним рогом, Гаррі з Луною йшли, зазираючи в Карту Мародера щоразу, як було хоч трохи світла, і двічі зупинялися, пропускаючи привидів, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Гаррі щомиті очікував якоїсь завади, найбільше побоюючись Півза, тому при кожному кроці прислухався, щоб заздалегідь почути наближення Полтерґейста.

— Сюди, Гаррі, — ледь чутно прошепотіла Луна, смикнула його за рукав і потягла до Гвинтових сходів.