Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин

— З днем народження, Гаррі, — вона міцно його обняла.

— Сімнайцятка, га? — сказав Геґрід, приймаючи з Фредових рук чарчину—як—цеберчину вина. — Шість років з того дня, як ми здибалиси, памнятаєш, Гаррі?

— Туманно, — засміявся Гаррі. — Це тоді, як ти вибив двері, нагородив Дадлі свинячим хвостиком і повідомив, що я чарівник?

— Деталі я си забув, — пирхнув Геґрід. — Роне, Герміоно, як ся маєте?

— Добре, — відповіла Герміона. — А ти?

— Йой, та незле. Багато праці, у нас народилиси єдиноро—жата, я вам покажу, коли повернетесь… — Гаррі намагався не дивитися у вічі Ронові й Герміоні, поки Геґрід понишпорив у кишені. — Осьо, Гаррі… не знав, що тобі подарувати, а тоді згадав про се. — Він витяг невеличкий волохатий капшучок на довгому шнурочку, щоб носити на шиї. — З кротячої шкурки. Якщо сюди щось си покласти, то вже ніхто, крім власника, не годен буде тово забрати. То дуже рідкісна річ.

— Дякую, Геґріде!

— Та що там, — махнув здоровенною, як накривка від сміттєвого бачка, ручиською Геґрід. —А осьдечки й Чарлі! Завше мені подобавси… гей! Чарлі!

Підійшов Чарлі й тужливо провів рукою по новій коротесенькій стрижці. Він був нижчий за Рона, кремезний, з безліччю опіків та подряпин на м'язистих руках.

— Здоров, Геґріде, як життя?

— Все не мав си часу сісти й написати тобі. Як там Норберт?

— Норберт? —засміявся Чарлі. — Норвезька хребтоспинка? Тепер ми її називаємо Норберта.

— Шо… Норберт — се дівчина?

— Дівчина, — підтвердив Чарлі.

— Як ти знаєш? — здивувалася Герміона.

— Вони набагато зліші, — пояснив Чарлі. Озирнувся і перейшов на шепіт: — Щось тата довго немає. Мама вся мов на голках.

Друзі подивилися на місіс Візлі. Вона розмовляла з мадам Делякур, час від часу позираючи на ворота.

— Мабуть, почнемо без Артура, — оголосила вона гостям за якусь хвилину. — Мабуть, його затримали в… ой!

Усі це побачили одночасно з її словами: смуга світла пролетіла над подвір'ям і впала на стіл, а там перетворилася на срібного горностая, що став на задні лапки й заговорив голосом містера Візлі.

— Зі мною буде міністр магії.

Патронус розчинився в повітрі, а рідні Флер і далі здивовано дивилися туди, де він щойно зник.

— Нас тут не повинно бути, — одразу сказав Люпин. — Гаррі… вибач… поясню іншим разом…

Він схопив Тонкс за руку й потяг за собою. Обоє підбігли до паркана, перелізли й зникли. Місіс Візлі стояла збентежена.

— Міністр… а чому?… Нічого не розумію…

Та ніколи було обговорювати цю тему — за секунду прямо з повітря біля воріт виник містер Візлі в супроводі Руфуса Скрімджера — гриву сивого волосся легко було впізнати.

Новоприбулі попрямували через двір у садок, до освітленого ліхтарями стола, де всі сиділи мовчки, дивлячись, як вони наближаються. Коли Скрімджер зайшов у коло ліхтарного світла, Гаррі побачив, що за час від їхньої попередньої зустрічі він дуже постарів, страшенно схуд і змарнів.

— Вибачте, що потурбував, — сказав Скрімджер, дошкутильгавши до стола й зупинившись. — Тим паче, що я непроханий гість.

Якусь мить він дивився на велетенський торт у вигляді снича.

— Бажаю довгих років життя.

— Дякую, — відповів Гаррі.

— Мені треба поговорити з тобою наодинці, — сказав Скрімджер. — А також з містером Рональдом Візлі та міс Герміоною Ґрейнджер.

— З нами? — здивувався Рон. — А чому?

— Поясню, як будемо самі, — сказав Скрімджер. — Є тут де поговорити? — запитав він містера Візлі.

— Є, аякже, — відповів схвильований містер Візлі; — Є, е—е, у вітальні, підійде?

— Показуй дорогу, — звернувся Скрімджер до Рона. — Тобі, Артуре, нема потреби йти з нами.

Встаючи разом з Роном та Герміоною, Гаррі побачив, як містер Візлі стурбовано перезирнувся з місіс Візлі. Мовчки йдучи з гостем у будинок, Гаррі розумів, що друзі думають те саме, що й він: Скрімджер якимось чином довідався, що вони зібралися покинути Гоґвортс.

Скрімджер нічого не казав, поки вони проходили крізь захаращену кухню до вітальні. Хоч садок ще був оповитий м'яким золотавим вечірнім сяйвом, у будинку було вже темно. Зайшовши, Гаррі помахом чарівної палички запалив гасові лампи, і вони освітили вбогу, проте затишну вітальню. Скрімджер усівся в продавлене крісло, де зазвичай сидів містер Візлі, лишивши Гаррі, Ронові й Герміоні диванчик, на який вони ледве втислися. Щойно стихли пружини, Скрімджер заговорив.

— Я маю до вас кілька запитань, але, гадаю, краще поговорити віч—на—віч. Якщо ви, — показав він на Гаррі й Герміону, — не проти зачекати нагорі, я почну з Рональда.