Гаррі Поттер і в’язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин

Отож вони почали. Гаррі почувався як останній дурень, тупо зирячи в кришталеву кулю і намагаючись звільнити голову від усього зайвого, а насамперед — від упертої думки, що все це сон рябої кобили. Та це ніяк не вдавалося, оскільки під боком аж трусився від тамованого сміху Рон, а Герміона роздратовано клацала язиком.

— Щось побачили? — запитав їх Гаррі після п’ятнадцятихвилинного вдивляння в кулю.

— Так, бачу: тут на столі якась пляма, — показав Рон. — Мабуть, накрапало зі свічки.

— Марна трата часу, — прошипіла Герміона. — Я могла б зробити стільки корисного! Скажімо, прочитати про підбадьорливі чари…

Повз них прошелестіла професорка Трелоні.

— Може, допомогти комусь витлумачити таємничі перестороги в глибині їхніх куль? — ледь чутно мовила вона, подзенькуючи браслетами.

— Мені не треба, — прошепотів Рон. — Мені все й так зрозуміло: сьогодні буде сильний туман.

Гаррі й Герміона розреготалися.

— Ну, скільки можна! — не витримала професорка Трелоні. Всі на них озирнулися. Парваті з Лавандою обурено переглянулись. — Ви порушуєте вібрацію яснобачення!

Трелоні підійшла до їхнього столика і втупилася в кулю. У Гаррі замлоїло в животі. Він знав наперед, що зараз буде…

— Тут щось рухається! — прошепотіла професорка, наблизивши обличчя до кулі. — Але що це?..

Гаррі міг закластися на що завгодно, навіть на «Вогнеблискавку», що нічого доброго вона не побачить. І справді…

— Любий мій… — зітхнула професорка Трелоні, дивлячись на Гаррі. — Він тут, його видно дуже виразно… він підкрадається дедалі ближче… цей Ґр…

— О Господи! — вигукнула Герміона. — Тільки не треба знову сюди приплітати того ідіотського Ґрима!

Професорка Трелоні глипнула на Герміону своїми велетенськими очима. Парваті зашепотіла щось на вухо Лаванді, і вони теж втупилися в Герміону. Погляд професорки був сповнений гніву.

— Як не прикро, але мушу сказати, що відколи ти, голубонько, з’явилася в моєму класі, мені було очевидно, що ти позбавлена всього, що необхідне для шляхетного мистецтва віщування. Я не зустрічала ще жодного учня, свідомість якого була б настільки безнадійно приземлена.

На мить запала тиша. А тоді…

— Чудово! — вигукнула раптом Герміона, зіскакуючи з місця і запихаючи в портфель «Розтуманення майбутнього». — Чудово! — повторила вона і, закидаючи портфель на плече, ледве не зіштовхнула Рона на підлогу. — 3 мене вже досить! Я йду геть!

І на очах у враженого класу Герміона підійшла до люка, копнула його ногою і полізла вниз.

Минуло кілька хвилин, поки всі заспокоїлись. Професорка Трелоні, здається, навіть забула про Ґрима. Вона рвучко відвернулася від Гаррі й Рона і, важко дихаючи, щільніше закуталася у свою газову шаль.

— О–о–о–ой! — вигукнула Лаванда так несподівано, Що всі аж здригнулися. — Пані професорко, знаєте, Що я пригадала? Ви ж передбачили, що вона покине нас, правда? «Десь біля Великодня один з нас відійде назавжди». Ви це казали дуже давно, пані професорко!

Професорка Трелоні загадково усміхнулася.

— Так, моя люба, я справді знала, що міс Ґрейнджер нас покине. Хоча й завжди плекаєш надію, що хибно розтлумачив Знаки… Внутрішнє Око — то такий тягар…

Лаванда й Парваті були вражені до глибини душі. Вони посунулися, щоб професорка Трелоні могла сісти за їхній столик.

— Ну й деньочок сьогодні в Герміони, скажи? — прошепотів до Гаррі ошелешений Рон.

— Повний аут…

Гаррі глянув у кришталеву кулю, але не побачив там нічого, крім вирування білої мряки. Невже професорка Трелоні справді бачила Ґрима? Ось–ось фінал з квідичу, і йому бракує тільки ще якоїсь пригоди.

* * *

Великодні канікули не принесли сподіваного відпочинку. Третьокласники ще ніколи не мали стільки домашніх завдань. Невіл Лонґботом був на межі нервового зриву, і він був такий не один.

— І це називається канікули! — обурювався Шеймус Фініґан у вітальні. — До екзаменів ще купа часу, чого вони від нас хочуть?

Але ніхто не мав стільки роботи, як Герміона. Навіть без віщування вона вивчала предметів незрівнянно більше за інших. Зазвичай вечорами вона останньою виходила з вітальні, а вранці першою з’являлася в бібліотеці. Під очима в неї з’явилися синці, як у Люпина, і щосекунди вона була готова розплакатися.

Рон засів за підготовку Бакбикової апеляції. Кожної вільної від домашніх завдань хвилини він перечитував товстелезні фоліанти: «Посібник із психології гіпогрифів» або «Птахи чи жахи? Дослідження гіпогрифської жорстокості». Він був такий заклопотаний, що навіть забував знущатися над Криволапиком.