Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

Брегалад схилився, як дерево під вітром, і простягнув Арагорну два великих ключі хитромудрої форми, з’єднаних сталевим кільцем.

— Ще раз дякую вам, — сказав Арагорн. — А поки що прощайте! Хай росте ваш ліс безжурно! Якщо вам стане тісно в долині, то на захід від Гір, де колись жили енти, є досить вільного місця.

Древес засмутився.

— Ліси, звісно, розростуться. Але енти… Дітей ми не маємо!

— Тоді відновіть свої пошуки. Тепер у вас більше надії на успіх: досліджуйте колись недоступні землі сходу!

— Далеченько, — похитав головою Древес. — І людей там розплодилося багато. Однак що ж це я? Забалакався і забув усяку ввічливість! Чи не бажаєте погостювати в нас довше? А може, хтось з вас побажає проїхати через Фангорн і тим самим скоротити собі дорогу додому?

При цьому він запитливо подивився на Келеборна і Галадріель; але всі мусили без зволікань вирушати далі, на південь або на захід. Тільки Леголас вигукнув:

— Гімлі, чуєш? З дозволу самого Фангорна ми можемо проникнути всередину його лісів. Ми побачимо дерева, що не ростуть більше ніде в Середземні! Адже ти не цору–шиш домовленості? А потім разом поїдемо додому — до Чорнолісся й далі…

Гімлі погодився, хоча і без особливого захвату.

— Ось і розпадається дружина Хранителів, — сказав Арагорн. — Але я сподіваюсь незабаром побачити вас знову. Адже ви обіцяли допомогти відбудовувати місто!

— Повернемось, якщо вдома відпустять, — відгукнувся Гімлі. — Ну, гобіти, прощавайте! Тепер уже ви без пригод потрапите додому, і я можу нарешті спати спокійно. При першій же нагоді надішлю вам вітання, та й бачитися зможемо час від часу. Хоч, боюся, усього товариства нам уже ніколи не зібрати!

Древес попрощався з кожним окремо, а Келеборну тричі з великою повагою вклонився:

— Давно; давно вже познайомилися ми, біля самих коренів часу. А ванімар, ванімаліон настра! І ось ми зустрічаємось вдруге — коли все кінчається! На жаль, світ змінюється безповоротно. Я це чую по смаку води, землі, повітря. І немає надії побачитись ще…

— Навіть не знаю, як відповісти тобі, Найстарший, — тихо сказав Келеборн.

— У Середзем’ї ми не зустрінемось, — додала Галадріель, — поки земля, вкрита морем, не підніметься знов. Тоді, можливо, ми прогуляємось під вербами Тасаринану. Прощай, Найстарший!

Останніми прощалися з Древесом Меррі і Пін. Дивлячись на них, старий ент розвеселився.

— Ну, веселі чоловічки, чи не вип’єте зі мною на прощання?

— З великим задоволенням! — хором відповіли гобіти.

Древес відвів їх на кілька кроків убік, де в затінку під деревами стояв високий кам’яний жбан, наповнив три келихи, і вони випили всі троє; придивившись до гобітів поверх келиха своїми дивними очима, Древес пирхнув:

— Дивіться! А ви здорово підросли з нашої останньої зустрічі!

Сміючись, вони осушили келихи до дна.

— До побачення! І не забудьте сповістити мене, якщо почуєте що–небудь про наших жінок!

Древес махав своїми кострубатими руками услід подорожнім, а коли вони від’їхали далеко, обернувся й зник серед молодої порості.

Їхній шлях лежав тепер до Воріт Рохану. Поїхали набагато швидше; нарешті, неподалік від того місця, де Пін так необережно зазирнув у палантір, Арагорн розпрощався з ними. Гобіти зажурилися. Адже Арагорн ніколи не підводив їх, і під його проводом вони вийшли неушкодженими з таких колотнеч!

— От би нам мати таку кулю, щоб бачити в ній всіх друзів, — зітхнув Пін. — Чи якось розмовляти…

— На те, що показав би тобі палантір Мінас–Тіріту, тобі напевно дивитись не захочеться, — сказав Арагорн. — Ти б міг користуватися палантіром Ортханку, але він потрібний королю для діла. Перегріне, пам’ятай: ти одержав звання лицаря Гондору! Я тебе звільняти не збираюся. Відпускаю тимчасово, на відвідини, але незабаром покличу назад! І майте на увазі, друзі мої: королівство моє охоплює і північні краї, отже, і я вас неодмінно відвідаю.

По–іншому прощався Арагорн із правителями Лоріену.

— Елессаре, Скарбе Ельфів! — сказала Галадріель. — Ти пройшов крізь Тьму до здійснення надій і досяг усього, чого прагнув. Хай всі дні і роки, що тобі судилися, будуть щасливими!

— Прощай, родичу, — сказав Келеборн. — Хай буде доля милостивішою до тебе, ніж до нас. Зберігай свій скарб до кінця!

На цьому вони розсталися. Сонце вже заходило, і коли гобіти обернулися востаннє, король, оточений лицарями, сидів на коні, осяяний вечірнім промінням, кольчуга його лисніла червленим золотом, а білий плащ здавався багряним. Арагорн підняв над головою свій ельфійський самоцвіт, і смарагдовий вогник спалахнув у його руці.