Шукач. Темна вежа I - Кинг Стивен

І наступна думка: «Це мертвий чоловік. Він, очевидно, помер рік тому».

І чергова думка: «Це зробив чоловік у чорному».

Вони пильно споглядали один одного, стрілець і чоловік, що переступив межу божевілля.

Він заговорив, і стрілець, ошелешений, не ймучи віри, почув, що до нього звертаються Високою Мовою Ґілеада.

— Стрілець-сей, подаруй золотий. Лише один золотий. Для прикраси.

Висока Мова. Якусь мить його розум відмовлявся у це вірити. Роками — Боже! — століттями, тисячоліттями ніхто нею не розмовляв, Висркої Мови вже не було, він останній, останній стрілець. Усі інші були…

У німому заціпенінні він поліз до нагрудної кишені і дістав золотий. Порепана, вкрита струпами рука з омертвілою шкірою вхопила його, ніжно затисла між пальцями і піднесла угору, щоб краще роздивитися у маслянистому світлі гасових ламп. Монета засяяла. Її барвисте сяйво було пишним і витонченим — золотистим, рудуватим, криваво-червоним.

— Ох-х-х… — Нерозбірливий звук, що мусив означати втіху. Старий невпевнено розвернувся і почав просуватися до свого столика, тримаючи монету на рівні очей, повертаючи її в різні боки й пускаючи нею зайчики.

Зала швидко спорожніла, салунні двері шалено хиталися туди й назад. Піаніст різко опустив кришку на піаніно (вона впала зі звуком «бам») і поспішив слідом за іншими, долаючи відстань до дверей довжелезними кроками персонажа комічної опери.

— Шебе! — заверещала йому навздогін жінка. В її голосі дивовижно поєднувалися страх і злість. — Шебе, повернися, а щоб тебе! — Невже стрілець уже десь чув це ім'я? Принаймні, так йому здалося, але часу розмірковувати над цим чи повертатися подумки в минуле не було.

Тим часом старий добрів до свого столика. Він крутонув монетку на подовбаній дерев'яній стільниці, очі живого мерця з бездумним захопленням спостерігали за її рухом. Ось він крутнув золотий удруге, потім втретє, і його повіки безсило впали. Четвертий раз — і голова опустилася на стільницю, перш ніж монета зупинилася.

— Маєш, — тихо й розлючено сказала жінка. — Ти розігнав мені всіх відвідувачів. Задоволений тепер?

— Вони повернуться, — відповів стрілець.

— Сьогодні — ні, це вже точно.

— Хто він такий? — Стрілець жестом показав на травоїдника.

— Пішов ти в сраку. Сей.

— Мені потрібно це знати, — терпляче мовив стрілець. — Він…

— Якось дивно він із тобою розмовляв, — сказала вона. — Норт ніколи в житті так не говорив.

— Я шукаю чоловіка. Мабуть, ви його знаєте.

Вона незмигно дивилася на нього, потроху втихомирюючи свій гнів. На зміну йому прийшла задума, а потім очі спалахнули і зволожилися (цей погляд стрілець вже бачив раніше). Перехняблена будівля поринула в свої думки. Десь далеко гучно гавкав собака. Стрілець чекав. Жінка зрозуміла, що він все знає, і спалах потьмянів, перейшов у розпуку, німу потребу, в якої не було язика.

— Гадаю, мою ціну ти знаєш, — сказала вона. — У мене сверблячка, якій я раніше давала раду, а зараз не можу.

Він не зводив з неї очей. У темряві шраму не було видно. Її тіло було досить худорлявим, тому його форми досі не обвисли, навіть незважаючи на пустелю, шорсткий пісок і важку одноманітну роботу. Колись вона була гарненька, ба навіть вродлива. Хоча це не мало ніякого значення. Навіть якби в безплідній пітьмі її лона відклали личинки могильні черви. Так написано на роду. Десь чиясь рука занесла все це в книгу ка.

Вона затулила обличчя руками, і виявилося, що резерви її душі ще не вичерпалися і їх достатньо для того, щоби розплакатися.

— Не дивися на мене! Не треба на мене так погано дивитися.

— Вибач, — сказав стрілець. — Я не мав на увазі нічого поганого.

— Ніхто з вас ніколи не має! — викрикнула вона йому в обличчя.

— Замкни шинок і згаси світло.

Вона досі схлипувала, затулившись руками. Його тішило, що вона тримає руки біля обличчя. Не через шрам, а тому, що так вона знову виглядала як молода (хай навіть не цнотлива) дівчина. Англійська булавка, якою була пришпилена поворозка її сукні, блищала у єлейному світлі.

— Він може щось украсти? Якщо так, то я його викину за двері.

— Ні, — прошепотіла вона. — Норт не злодій.

— Тоді згаси світло.

Руки від обличчя вона прибрала тільки тоді, коли опинилася у стрільця за спиною і одну по одній гасила лампи, повертаючи гніт і задуваючи полум'я, потім взяла його руку в темряві, і він відчув її тепло. Вона повела його нагору. Там не було світла, і можна було не ховаючись кохатися.