Шукач. Темна вежа I - Кинг Стивен

— Розкажи все, що пам'ятаєш, — наказав він Джейкові.

— Майже нічого не пам'ятаю. Зараз це все здається позбавленим будь-якого сенсу.

— Розповідай. Може, мені вдасться знайти смисл.

Хлопчик замислився, не знаючи, з чого почати. Поринув у глибоку задуму.

— Я був у одному місці… перед тим, як опинився тут. Високий будинок, безліч кімнат і внутрішній дворик, звідки можна було споглядати високі будівлі й воду. А ще у воді стояла статуя.

— Статуя? У воді?

— Саме так. Жінка зі смолоскипом та в короні… а ще, здається… з книжкою.

— Ти вигадуєш, чи що?

— Боюся, що так воно і є, — з відчаєм у голосі проказав хлопчик. — Ще там були такі штуки, що їздили вулицями. Великі й малі. Великі були синіми з білим. Маленькі — жовтими. Жовтих було багато. Я йшов до школи. Уздовж вулиць тяглися цементовані доріжки. Вікна, у які можна було зазирати, а за ними — одягнені статуї. Статуї продавали одяг. Я знаю, що це все дуже схоже на маячню, але це правда — статуї продавали одяг.

Стрілець похитав головою і пильно подивився хлопчикові в обличчя, щоб піймати того на брехні. Але марно.

— Я йшов до школи, — затято повторив малий. — Зі своїм… — Повіки опустилися, вуста ворушилися, наче добираючи слова, — коричневим… портфелем. У ньому був сніданок. А на шиї в мене… — знову пошук, болісне добирання, — …краватка.

— Що таке краватка?

— Не знаю. — Хлопчик інтуїтивно зімкнув пальці на горлі. Такий жест асоціювався у стрільця з повішенням. — Не знаю. Все кудись зникло, — сказав він і відвів погляд.

— Дозволь мені приспати тебе, — запропонував стрілець.

— Мені не хочеться спати.

— Я зроблю так, що захочеться, і вві сні ти все згадаєш.

— І як вам це вдасться? — У голосі Джейка вчувався сумнів.

— Ось це мені допоможе.

Стрілець витяг із патронташа патрон і почав вертіти його спритними пальцями. Патрон переміщувався плавно й без будь-яких зусиль, ніби олія, що біжить цівкою. Він мандрував від великого пальця до вказівного, від вказівного до середнього, потім безіменного і мізинця. Зник із поля зору і з'явився знову. На якусь мить наче завис у повітрі, а потім рушив у зворотний бік. Патрон гуляв між пальцями стрільця. Та й самі пальці справляли мандри, мов ноги, що долали останні милі до цього місця. Хлопчик дивився. На зміну сумніву, що виник був у нього на початку, прийшло щире захоплення, яке переросло у екстаз, а тоді, коли стрілець розтулив руку, очі почали темніти і врешті-решт непомітно заплющилися. Патрон рухався вперед і назад. Джейкові повіки знову розтулилися, цього разу на тривалішу мить. Він чітко побачив невпинне переміщення патрона між стрільцевими пальцями, а потім повіки стулилися черговий раз. Стрілець продовжував сеанс гіпнозу, але Джейкові очі більше не розплющувалися. Хлопець дихав повільно і рівно. Невже так мусило бути? Так. Авжеж. У цьому була якась приваблива чарівність, як у мереживних візерунках замерзлої води, що обрамляють голубі брили пакового льоду. Йому вкотре здалося, ніби він чує материн спів — не потішно безглузді віршики про дощ У Іспанії, а ще миліші серцю нісенітниці, що лунали здаля, коли його вже заколисував сон: пташеня-вівсянко, пташеняточку, принеси свій кошик, білий в чорну цяточку.

І знову стрілець відчув, як серце стискає страшенна нудьга. Патрон у пальцях, яким він маніпулював із такою неймовірною вправністю, зненацька здався йому жахливою тінню якоїсь потвори. Впустивши його на долоню, стрілець до болю стиснув руку в кулак. Вибухни він тієї миті, стрілець би тільки зрадів такому кінцеві своєї спритної руки, бо єдиним справжнім її хистом було вбивство. Світ був немислимий без убивства, та ці слова, сказані самому собі, звучали непереконливо й полегшення не давали. Вбивство, зґвалтування, невимовно жахливі діяння. І все це заради добра, проклятущого добра, кривавого міфу, заради грааля, заради Вежі. Десь там, посеред світу, стояла Вежа (принаймні, так подейкували), підпираючи небо своїм сірувато-чорним громаддям. В очищених пустелею вухах стрільця лунав ледь чутний лагідний голос мами, яка шепоче: Чусіт-чисіт-чосик, щось неси у кошик.

Зусиллям волі він одігнав від себе пісню, разом з її мелодійністю, і спитав Джейка:

— Де ти зараз?

III

Джейк Чемберз (часом його називають Бамою) спускається сходами, тримаючи в руках портфеля. Там, усередині, лежать підручники з природознавства, географії, зошит, олівець і сніданок, який кухарка матері, місіс Грета Шоу, приготувала на ультрасучасній кухні з металу й пластику, де безперервно, поглинаючи неприємні запахи, гуде вентилятор витяжки. У пакеті зі сніданком лежать бутерброд, намащений арахісовим маслом і джемом, бутерброд із копченою ковбасою, салатом-латуком і цибулею та чотири коржики Орео. Не те щоби батьки не переносили сина на дух, але, схоже, вони просто не звертають на нього уваги. Вони відцуралися його, передавши до рук місіс Ґрети Шоу, няньок, репетитора влітку й школи Лайнера (Приватної та Доброї, а найголовніше — Для Білих) решту часу. Ніхто з цих людей жодного разу навіть не спробував удати із себе щось більше, ніж те, чимвони є насправді, — фахівцями, найкращими в своїй галузі. Ніхто не стискав його в міцних теплих обіймах, як це зазвичай роблять у історико-любовних романах, котрі читає його мати і котрі Джейк переглядав, вишукуючи сороміцькі місця. Істеричні романи — так їх іноді називає батько, або «розпирачі корсажів». «Базікай — оце й усе, на що ти здатний», — з безмежним презирством кидає йому мати за зачиненими дверима, під якими підслуховує Джейк. Батько працює на телебаченні — у Мережі. Джейк навіть зміг би розрізнити його серед сонму підтягнутих чоловіків з модними зачісками «сторч». Мабуть, зміг би.