Шукач. Темна вежа I - Кинг Стивен

Стрімкий рух і вітер в обличчя, здавалося, замінили їм зір та знову повернули відчуття часу. Стрілець вирішив, що ідуть вони зі швидкістю від десяти до п'ятнадцяти миль за годину. Шлях весь час вів трохи вгору, оманливо непомітним підйомом, який, проте, змучив його. Під час зупинки він спав, мов убитий. Запасів харчів уже майже не лишилося, однак жодного з них це не хвилювало.

Стрілець відчував наближення кульмінації, і напруження від цього накочувало й наростало так само непомітно, але реально, як і втома від керування дрезиною. Вони наблизилися до кінця початку… або, принаймні, він наблизився. Він почувався актором, що стоїть на сцені й чекає, що от-от підніметься завіса. Надійно тримаючи в пам'яті перший рядок, він чув, як невидимі глядачі шарудять програмками і вмощуються в кріслах. Він жив із тугим чистим клубком неприємного очікування в животі, і фізична праця, що допомагала забутися сном, тільки тішила його. І сон цей був мертвим.

Хлопчик говорив дедалі менше й менше. Але одного разу під час зупинки (це сталося незадовго до того, як на них напали пришелепкуваті мутанти) він боязко запитав про те, як стрілець пройшов обряд досягнення повноліття.

— Я хотів би дізнатися про це трохи більше, — сказав він.

Стрілець привалився спиною до рукоятки, затиснувши в губах цигарку, скручену з жалюгідних залишків тютюнової розкоші. Коли хлопчик звернувся до нього з питанням, він уже збирався було поринути у свій звичний сон без сновидінь.

— Навіщо тобі про це знати? — здивувався Роланд.

Голос хлопчика звучав на диво вперто, наче він приховував збентеження.

— Ну треба. — Помовчавши трохи, він додав: — Мені завжди було цікаво, як люди стають дорослими. Б'юся об заклад, майже все з того, що розповідають, — брехня.

— Те, про що ти чув, і близько не було схоже на моє дорослішання, — відповів стрілець. — Мабуть, перші свої кроки до нього я зробив невдовзі після того, як… те, про що я тобі розповідав…

— Коли ти зійшовся в поєдинку з учителем, — глухо сказав Джейк. — Ось про що мені б хотілося почути.

Роланд кивнув. Авжеж, про той день, коли він перейшов межу. То була історія, яку хочеться почути всім хлопчакам на світі.

— Дорослішати по-справжньому я не почав, аж поки батько не відіслав мене з дому. Тож дорослішав я у дорозі. — Він помовчав. — Одного разу я бачив, як вішали людину, якої не було.

— Як це? Я не розумію.

— Його можна було помацати, але побачити — ні.

Схоже, Джейк зрозумів, про що йдеться, бо кивнув.

— То був невидимка.

Роланд здивовано підвів брови. Цього слова він ніколи раніше не чув.

— Так ти кажеш?

— Так.

— Тоді так тому й бути. Хай там як, та були люди, що заперечували проти цього, — вони вважали, що їх буде проклято, якщо я це зроблю. Але хлопцеві припало до смаку ґвалтувати жінок. Знаєш, що це таке?

— Так, — відповів Джейк. — Мабуть, невидимці було легше це робити. І як ти його впіймав?

— Про це послухаєш іншим разом. — Сказав це, знаючи, що іншого разу не буде. Вони обидва це знали. — За два роки по тому я покинув дівчину… Це сталося у селі під назвою Королівське Місто. Сталося, хоч я і не хотів цього робити…

— Ще й як хотів, — відповів хлопчик, і навіть м'якість тону, з яким це було сказано, не змогла приховати презирство, що бриніло в його голосі. — Тобі треба було дійти до тієї Вежі, чи не так? За будь-яку ціну триматися у сідлі, як ковбоям у Мережі мого батька?

Роланд відчув, як кров шугонула в обличчя, змусивши його зашарітися, але спромігся відповісти рівним голосом.

— Гадаю, то був останній етап. Я про своє дорослішання. Я ніколи не знав, що станеться, поки це не відбувалося. І тільки пізніше це усвідомлював.

Раптом він із тривогою зрозумів, що уникає розповіді, яку хотів почути хлопчик.

— Мабуть, обряд досягнення повноліття був частиною дорослішання, — знехотя промовив він. — Формальною частиною. Мало не офіціозом, наче танець. — І стрілець неприємно розсміявся.

Хлопчик промовчав.

— Поєдинок потрібен був для того, аби довести, на що ти здатен… — почав Роланд.

IV

Літо. Спека.

Того року Повна Земля прийшла до них, як коханка-вампіриця: висмоктала всі соки з землі й знищила врожай землевласників, перетворивши поля міста-фортеці Ґілеад на стерильно-білу пустку. На віддалі кількох миль на захід, біля кордонів на краю цивілізованого світу, вже почалися заворушення. Повідомлення звідти були невтішними, але навіть вони блякли перед обличчям спеки, котра панувала тут, у центрі. Худоба з порожніми очима стояла, висолопивши язики, в загонах на скотарнях. Кабани рохкали без особливої охоти, геть забувши і про свиней, і про продовження роду, і навіть про нагострені ножі, що чекали свого часу, який мав настати з приходом осені. Люди, як завжди, жалілися на податки й військовий обов'язок, але крізь забрало порожніх гарячкових балачок про політику проглядала апатія. Центр обтріпався й вилиняв, як старий килим, який прали, топтали ногами, трусили, вішали й сушили, і так безліч разів. Нитка, на якій тримався останній діамант на грудях світу, готова була от-от обірватися. Речі не трималися купи. Влітку перед занепадом, що наближався, земля втягнула у себе повітря.