Шукач. Темна вежа I - Кинг Стивен

Він спинився і різко підвів голову. Від цього в голові зашуміло, і на мить здалося, що тіло ширяє у повітрі. На далекому горизонті бовваніли гори. Але попереду — і значно ближче, миль за п'ять, не більше — бовваніло ще щось. Він примружився, намагаючись роздивитися краще, але не зміг — яскраве сонячне сяйво сліпило запалені від постійних суховіїв очі. Стрілець похитав головою і поплентався далі. Віршик бринів і повторювався. Десь за годину виснажений стрілець, зідравши шкіру на долонях, звалився на землю. Зачудовано подивився на крихітні намистинки крові на шкірі, що лущилася. Кров на вигляд не стала рідшою, була так само густою, як звичайна кров, і вже зсідалася під сонцем. Вона здавалася такою ж самовпевненою й пановитою, як і пустеля. Розлючений стрілець із відразою струсив краплини, сліпо їх ненавидячи. Самовпевнена? Чом би й ні? Кров не конала від спраги. Крові прислужували. Крові приносили жертви. Криваві жертви. Все, що від неї вимагалося, — циркулювати, циркулювати і ще раз циркулювати.

Він глянув на бризки, що потрапили на твердий сланець, і побачив, з якою моторошною швидкістю він убирає їх всередину. Ну що, подобається це тобі, крове? Тебе це влаштовує?

О Господи Ісусе, невже я божеволію?

Притискаючи долоні до грудей, він підвівся, і виявилося, що побачене ним раніше зараз стоїть просто перед очима, так близько, що у нього вирвався крик — схожий на придушене курявою каркання крука. Споруда. Ні, дві споруди, обнесені рідким похиленим жердинником. Жердини були такими древніми і трухлявими, що здавалися примарними. Одна зі споруд виявилася стайнею: про це свідчив чіткий каркас, який годі було сплутати з чимось іншим. Друга нагадувала будинок чи трактир. Проміжна станція на шляху прямування маршрутних диліжансів. Напівзруйнований піщаний дім (вітер вкрив дерево таким товстим шаром піску, що будівля стала схожою на піщаний замок на березі моря, який під час відпливу так нещадно палило сонце, що пісок затвердів, як цемент) відкидав скупу тінь, і в затінку, обпершись спиною об стіну споруди, хтось сидів. Під вагою тіла стіна будівлі ніби прогнулася.

Отже, це він. Нарешті. Чоловік у чорному.

Стрілець так і стояв, роззявивши рота і притискаючи руки до грудей. Він навіть не усвідомлював, що поза неприродно урочиста. Але замість неймовірного піднесення й тріумфу, якого він очікував (чи, можливо, страху або ж благоговіння), відчув тільки неясні атавістичні докори сумління за несподіваний напад ненависті до власної крові, що стався кількома секундами раніше, а ще — нескінченне звучання життєрадісної пісеньки з дитинства:

…накрапає дощик…

Він рушив уперед, на ходу витягаючи револьвер.

…на іспанські луки…

Останню чверть милі він рухався стрибками, біг сміливо, не маскуючись, тим паче місце було відкритим. Коротка тінь бігла з ним наввипередки. Стрілець навіть не усвідомлював, що його обличчя перетворилося на сіру, вкриту пилом посмертну маску виснаженої людини: йому було байдуже, тільки постать у затінку мала значення. І тільки пізніше йому спало на думку, що ця людина може бути мертвою.

Вибивши ногою одну з жердин перехнябленого тину (беззвучно, ніби відчуваючи провину, вона переломилася навпіл) і на ходу піднімаючи револьвер, майнув через пролом на безлюдний, залитий сонячним світлом двір стайні.

— Ти попався! Уклепався! Руки вгору, мерзотнику, ти…

Сполохана постать поворухнулася і встала. Стрілець подумав: «Господи, який же він хирлявий, шкіра й кістки, що це з ним?» Бо чоловік у чорному став нижчим на цілих два фути, а його волосся побіліло.

Він зупинився, немов укопаний, у голові глухо шуміло. Серце шалено калатало в грудях, і він подумав: «Зараз я помру…» Вдихнувши розпечене повітря, стрілець на мить опустив голову. А коли знову підвів очі, то побачив, що перед ним не чоловік у чорному, а хлопчик із вигорілим на сонці волоссям. Він дивився на нього поглядом, у якому не було ані крихти цікавості. Стрілець тупо глипав на хлопця, а потім, не ймучи віри власним очам, безпорадно хитнув головою. Але це не допомогло — мара не зникла. Хлопчик у синіх джинсах із латкою на одному коліні, у простій коричневій сорочці з грубого полотна. Певно, галюцинація була надто сильною.

Стрілець ізнову потрусив головою і, опустивши її, рушив у бік стайні — з револьвером наготові. Він ще й досі був не в змозі думати. Світ макітрився, а голова розривалася від сильного нестерпного болю.