Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

Еомер виїхав на пагорб і тут велів устромити в землю древко прапора. Зелене полотнище з Білим Конем затріпотіло під вітром.

• — Я лишив свої вагання в сутінках передсвітання.
• Блиск оголеної криці відбивав проміння сонця.
• Бився я в скорботі серця, і за променем останнім
• Над кривавим бойовищем ніч розіллє смертну втому! —

проспівав Еомер і розсміявся: запал повернувся до нього. Мечі і списи досі минали його, він був молодий і вів у бій відважне плем’я. Висловивши піснею презирство до смерті, він подивився через плече на кораблі з чорними вітрилами, підняв меч — і раптом обличчя його осяяла радість. Він підкинув меч у повітря, спритно зловив його, і клинок блиснув на сонці. Усі погляди здивовано звернулися в тому ж напрямку. Перший корабель вже завертав до гавані, і вітер розгорнув прапор на щоглі. Заіскрилися самоцвіти, що нашивали руки Арвен, доньки Елронда. Біле Дерево в оточенні Семи Зірок і корони — герб Еленділа, королівський герб, не бачений тут уже сотні років! Арагорн, син Арахорна, спадкоємець Ісілдура, з вітром від моря наближався до Мінас–Тіріту.

Радісним сміхом, дзенькотом клинків вітали його ро–ханці, на вежах Мінас–Тіріту знову заграли сурми і загриміли дзвони. А ворога охопила розгубленість: яким дивом на кораблях союзників з’явилися вороги? Вони зрозуміли, що доля проти них і порятунку немає.

Лицарі Дол–Амроту гнали тепер на схід тролів, воїнів півдня та орків, осліплених сонячним світлом. Еомер зі своїми пробивався на південь, і супротивник, щоб не потрапити між молотом і ковадлом, кинувся навтіки: в Харлонді вже сходили з кораблів озброєні люди.

Серед перших бігли Леголас і Гімлі з нерозлучною сокиркою, Хальвард з прапором, Елладан і Ерлоїр із зоряними обручами на головах, дружина півночі — дунадани, а за ними хоробрі воїни Лебенніна, Ламедону, південних провінцій Гондору… А вів їх Арагорн, здійнявши Андріл — полум’яний меч, відроджений Нарсіл Еленділа. На грудях Арагорна сяяла ельфійська зірка.

Так, у горнилі битви, зустрілися Еомер і Арагорн; вони обійнялися, не випускаючи мечів з рук, і щасливо подивилися один на одного.

— Ну, чи змогло воїнство Мордору розлучити нас? — спитав Арагорн. — Пам’ятаєш, я обіцяв, ще в Гірському Розі, бути разом у вирішальну днину?

— Пам’ятаю, — відповідав Еомер, — але надії іноді підводять, а я не знав, чи гарний з тебе провісник. Подвійно благословенна допомога, що прийшла несподівано!

Еомер стис тверду руку Арагорна і додав:

— І ніколи ще друзям не доводилось зустрічатися так вчасно! Ще хвилина — і було б пізно. Ми зазнали тяжких втрат…

— Ти мені усе розповіси потім, — перебив його Арагорн. — Спершу ми повинні помститися…

І друзі пліч–о–пліч кинулися у вир бою.

Чимало довелося їм ще попрацювати: племена півдня були хоробрі і войовничі, розпач додавав їм мужності, та й східні варвари, добре вимуштрувані в Мордорі, здаватися не збиралися. Усюди на витоптаних полях, на руїнах садиб і під стінами міста билися до останнього, бій не вщухав до вечора.

Нарешті сонце сховалося за Міндоллуїном, по небу розлилась вечірня зоря, вершини гір почервоніли, Ріка заграла золотою лускою, і трави набули рудого кольору, з заходом сонця згасла велика битва під Мінас–Тірітом. У межах зруйнованої стіни Раммас–Ехор не залишилося серед живих жодного ворога. Ті, що не встигли втекти, майже всі загинули від ран чи потонули у водах Великої Ріки. Лише купка недобитків повернулася до Мордору і Привражжя, а до Хараду дійшли тільки легенди про страшну помсту і міць Гондору.

Арагорн, Еомер і Імраель разом поверталися до міста, змучені, не маючи сил ні радіти, ні горювати. Усі троє вийшли з бою неушкодженими; їх оберігала удача, сила руки і вірна, безвідмовна зброя. Мало сміливців відважувалися опиратись, глянувши у їхні обличчя, що горіли гнівом. Але багато славетних героїв полягло на полях Пелен–нору, а інші дістали важкі рани. Форлонг, утративши коня, бився з варварами один проти багатьох і був зарубаний сокирою. Дейлін з Мортонду і брат його були затоптані на смерть, піднімаючи в атаку лучників, що цілили в очі оліфантам. Не повернеться до Піннат–Геліну гордовитий Ер–луїн, не побачить рідної оселі в Гримсладі Гримбольд, і майстер–слідопит Хальвард не ступить на знайомі стежки в лісах півночі. Чимало полягло воїнів, уславлених і безіменних, начальників і рядових, і непросто згадати всі подробиці великої битви. Багато років по тому роханські співці розповідали про ці події на свій лад: