Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Такі діла, а ти плентаєшся, наче черепаха! — дорікав собі Сем, потім витяг Жало з піхов і побіг, уперто нахиливши голову, до відкритої брами. Але під темною аркою пружний удар зупинив його. Ні, не павутиння Шелоби — невидима, нездоланна перепона не пускала його. Сем придивився і в темряві під аркою побачив двох дивних вартових.

Чи то велетні, чи то статуї, вони сиділи на високих постаментах, у кожного по три тулуби, що ніби склеїлися в один, по три голови, звернутих до двору, до брами і дороги. Голови були совині, і пальці рук, що лежали на колінах, кінчалися совиними пазурами. Ці вартові були вічно насторожі. Таємна, дивна чутливість дозволяла їм впізнати ворога. Видимий або невидимий, ніхто чужий не міг увійти непомітно — і вийти теж.

Розлютившись, Сем розбігся, кинувся на перепону — і знову сильний поштовх у груди й голову відкинув його. Тоді Сем вихопив із–за пазухи фіал Галадріелі. В яскравому світлі жахливі вартові виявилися ще страшнішими. З їхніх блискучих чорних зіниць випромінювався заряд такої ворожої сили, що Сем ледве не знепритомнів, але згодом відчув, як сила ця слабне і гасне. Єдиним стрибком проскочив Сем повз Вартових, але як тільки сховав фіал, страховиська прокинулись, і браму знов закрила перепона, надійніша за сталеві Грати. Вартові порозкривали вуста, пролунав високий, деренькучий крик. Десь нагорі вежі відгукнувся самотній, охриплий удар дзвонів.

«У парадні двері я вже подзвонив, — подумав Сем. — Тепер час відрекомендуватися хазяям…»

— Гей, хто там! — гукнув він. — Брамнику! Скажи–но своєму Шаграту: великий воїн з’явився з візитом, при ельфійськім мечі!

Відповіді не було. Сем побіг по двору. Жало в його руці мерехтіло блакитним сяйвом, висвітлюючи завали трупів на кам’яних плитах. Сем перечепився через тіла двох лучників. Між лопатками в обох стирчали ножі. Дедалі їх ставало все більше: деякі лежали поодинці, як впали, настигнуті стрілами, інші заціпеніли парами, треті — купами, в найдикіших позах, задушені, загризені, затоптані. Плити були слизькими від крові.

Сем розрізнив на одязі вбитих знаки Кривавого Ока та Мертвого Місяця, але роздивлятися не став. Він добіг до вежі–донжона — з розчинених дверей текло червоне світло, на порозі мішком валявся величезний орк. Сем перестрибнув через нього і зупинився. Нагору вів лункий коридор. Його слабко освітлювали смолоскипи, встромлені в завіси на стінах, але глибина губилася в темряві. Ряди дверей, і ніде нікого, самі трупи. Сем пригадав підслухане: Фродо, живий чи мертвий, скоріше за все, замкнений нагорі, під самим дахом донжона — та тут можна блукати добу, доки зрозумієш, куди йти…

— Мабуть, вхід десь у глибині, — вголос сказав Сем. — З того боку на вежі, здається, є виступ. Піду краще туди, де є світло…

Йшов він дуже поволі: його знов охопив страх. У глухій тиші його кроки гриміли, неначе якийсь велетень ляскав долонями по камінню. Трупи, пустка, вологі, ніби залиті кров’ю стіни, жах раптової небезпеки, що, може, чаїлася за дверима або в темному закутку, невсипні і невблаганні вартові за спиною — забагато на одного гобіта! Сем віддав би перевагу нерівній бійці перед цією тяжкою невідомістю — аби тільки не з усією зграєю відразу. Намагаючись думати тільки про Фродо — як він лежить, змучений, а може, і мертвий там, десь у цих непривітних стінах, — Сем стійко йшов уперед. Освітлений відрізок коридора залишився позаду, вже з’явилися великі двері, втиснуті в товщу стіни, — мабуть, саме ті, біля яких Сем лежав у підземеллі. І тут зверху долинув неясний, придушений зойк. Сем завмер; хтось із тупотінням нісся униз по сходах.

Боротьба зі страхом вичерпала мужність Сема, і рука його сама потяглася до Персня. Він уже тримав його в кулаці, але не надів: з темного ходу праворуч прямо на нього вистрибнув орк. Сем почув часте дихання, побачив сполох налитих кров’ю очей. Орк здригнувся і вкляк, наче вмерз: перед ним стояв не малюк–гобіт, який ледве тримав меч у тремтячій руці, а висока, мовчазна сіра тінь, зі зброєю, сяйво якої різало йому очі, і з чимось дуже грізним на грудях.

Орк зігнувся, завив і, круто розвернувшись, утік туди, звідки прийшов. Жоден мисливський пес відчувши здобич, не приходив у такий азарт, як Сем від такої несподіваної перемоги.

— Ага! — кричав він на бігу. — Стережись! Покажи дорогу непереможному ельфові, якщо не бажаєш розлучитися зі шкурою, мерзотнику!

Однак орк біг знайомою дорогою, він був ситий і спритний, а Сем голодний і втомлений. Сходи підіймалися круто, східці були високі; гобіт незабаром захекався і відстав. Орк утік, від його тупоту залишилися лише відгуки, а згодом і вони розтанули.