451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей

— Але марсіанки чорняві й…

— Послухай, Е Be, щось ми ніяк не знайдемо спільної мови. До речі, добре було б тобі перемінити ім’я. Як ти казав тебе звуть?

— Еттіл.

— Якесь жіноче ім’я. Нічого, підберемо краще. Ти в мене будеш Джо. Так ось, Джо. Як я казав, доведеться нашим марсіанкам стаги білявими, бо так краще, втямив? А то тато засмутиться. Ну, що скажеш?

— Я думав, що…

— І ще нам потрібен такий епізод, щоб глядачі ридали, — в марсіанський корабель влучив метеорит чи щось таке, і прекрасна марсіанка рятує всіх од неминучої смерті. Вийде приголомшливо! Ти знаєш, Джо, я такий радий, що знайшов тебе. Ти добре заробиш, будь певен.

Еттіл нахилився, міцно стис його руку.

— Стривайте… Я хочу вас запитати щось.

— Давай, Джо, не соромся!

— Чому ви всі тик добре ставитесь до нас? Ми вторглися на вашу планету, а ви всі, мов один, зустрічаєте нас достоту як рідних дітей після довгої розлуки. Чому?

— Ну й диваки ж ви там, на Марсі! Дурні, аж світитесь, — відразу видно. Ти ось що збагни, Маку. Ми люди маленькі, чи не так?

І він махнув засмаглою ручкою, прикрашеною смарагдовим перснем.

— Ми звичайнісінькі собі люди, чи не так? Так ось, ми, земляни, цим пишаємось. Наша доба — це доба Звичайної Людини, Білле, і ми пишаємося, що ми — маленькі люди. На Землі, Білле, всі жителі — Сарояни. Так, сер. Величезна, численна родина добродушних Сароянів, і всі дуже люблять одне одного. Ми вас, марсіан, добре розуміємо, Джо, і знаємо, чому ви вторглися на Землю. Ми розуміємо, як вам незатишно на вашому маленькому холодному Марсі, як ви заздрите, що в нас такі міста.

— Наша цивілізація набагато давніша за вашу…

— Джо, прошу тебе, не перепиняй мене, не засмучуй. Дай мені викласти свою теорію, а потім балакай собі, скільки влізе. Так ось, вам там було дуже нудно, і ви прилетіли сюди побачити наші міста й наших жінок і все таке, — що ж, ласкаво просимо, адже ви наші брати, ви теж звичайнісінькі люди. До речі кажучи, Роско, є ще одна дрібниця: на цьому вашому вторгненні можна добряче заробити. Скажімо, я задумав цей фільм — він принесе нам мільярд чистого прибутку, не менше. Через тиждень ми випустимо ляльку-марсіанку по тридцять монет за штуку. Це теж мільйонні прибутки. І в мене є контракт на марсіанську гру, вона піде по п’ять монет. І ще можна дещо придумати.

— Он воно що, — мовив Еттіл і відсунувся.

— А ще, ясна річ, вигідний новий ринок. Ми вам дамо все, що ви захочете, — і засіб для видалення волосся, і жуйку-гумку, і ваксу — все.

— Стривайте. Ще одне запитання.

— Давай.

— Як ваше ім’я? Що означає оце Ер Ер?

— Річард Роберт.

Еттіл глянув на стелю.

— А вас часом, бува, хтось не назива, ну, просто так — Рік?

— Як ти здогадався, Маку? Звісно, Рік.

Еттіл полегшено зітхнув, а тоді почав нестримно сміятися. Показав на Ван Пленка пальцем:

— Отже, ви Рік? Рік! Отже, ви і є Рік!

— А що тут смішного, синку? Розтлумач татові!

— Ви не зрозумієте… так, пригадав один жарт… — Сльози проступили на очах Еттіла, він задихався від сміху, стукотів кулаком по столу. — Отже, ви Рік! Ну й ну! Ніколи б не подумав! Ані величезних м’язів, ані випнутого підборіддя, ані рушниці. Лише натоптаний грішми гаманець, смарагдовий перстень та жирне черево!

— Гей, пильнуй слів! Я, може, й не Аноллон, але…

— Вашу руку, Ріку! Я давно хотів познайомитися з вами. Ви — той самий чоловік, який завоює Марс, адже ви маєте машинки для коктейлів, і супінатори, і покерні фішки, і нагайки, і шкіряні чоботи, і картаті кепки, і ром.

— Я всього-на-всього скромний ділок, — мовив Ван Пленк, опустивши оченята додолу. — Я роблю свою роботу й дістаю трохи від загального пирога. Але я вже сказав, Морте: мені давно не дає спокою одна думка — на Марсі слід продавати іграшки дядечка Уїггілі й комікси Діка Трейсі — це ж там новина! Велетенський ринок збуту. Адже там і чути не чули про політичні карикатури, чи не так? Так! Отже, ми закидаємо вас усіляким добром. Марсіани просто битимуться, аби вхопити наш товар, кажу тобі, синку, битимуться! Ще б пак — парфуми, сукні з Парижа, модні комбінезони, га? І чудові нові черевики…

— Ми не носимо черевиків.

— Що я чую? — Ер Ер підвів очі до стелі. — На Марсі живуть репані селюки? Послухай, Джо, ми за це візьмемося. Ми всіх присоромимо, вони будуть узуватися.

А тоді й вакса знадобиться!

— А-а…

Ван Пленк поплескав Еттіла по плечу.

— Отже, домовились? Ти — технічний директор фільму, еге ж? Попервах матимеш дві сотні на тиждень, а згодом — усі п’ять. Що скажеш?