451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей

І Холліс падає, падає в порожнечу, і решта мчать у довгому, нескічеішому падінні.

— Холлісе, ти ще тут?

Холліс не відповів, але обличчя його спаленіло.

— Це знов я, Еплгейт.

— Чую, Еплгейте.

— Давай поговоримо. Однаково нема чого робити.

Втрутився капітан.

— Годі базікати. Треба поміркувати, як викрутитися з цієї біди.

— А може, ви заткнете пельку, капітане? — запитав Еплгейт.

— Що-о?

— Те, що чуєш, капітане. І не лякай мене своїм званням, ти за десять тисяч миль од мене, тож нічого клеїти дурня. Як каже Стімсон, нам далеко падати.

— Послухайте, Еплгейте!

— Та відчепись ти! Я починаю бунтувати. Мені втрачати нічого, хай тобі чорт! Кораблик у тебе був поганенький, і капітан з тебе поганенький, тож зичу тобі ввігнатися в Місяць і скрутити собі в’язи.

— Наказую замовкнути!

— Давай, давай, наказуй! — За десять тисяч миль Еплгейт усміхнувся. Капітан мовчав. А Еплгейт вів далі: — Про що це ми:і тобою балакали, Холлісе? А, так, пригадав. Тебе я теж ненавиджу. Та ти й сам знаєш. Давним-давно знаєш.

Холліс безпорадно стиснув кулаки.

— Хочу тобі щось розповісти, — сказав Еплгейт. — Трохи розрадити тебе. Я був одним із тих, хто голосував проти тебе, коли ти п’ять років тому домагався посади в Ракетній компанії.

Поруч блиснув метеорит. Холліс опустив очі — йому відтяло кисть лівої руки. З рани цебеніла кров. З скафандра миттю вийшло повітря. Затамувавши подих, він правою рукою потягнув застібку під ліктем лівої, зашморгнув рукав і відновив герметичність. Усе відбулося так швидко, що він навіть не встиг здивуватися. Його нічого вже не могло здивувати. Герметичний скафандр одразу ж наповнився повітрям. Холліс затяг застібку ще дужче, наче джгут, і кров, яка била фонтаном, зупинилася.

Усе це він зробив мовчки, за кілька жахливих секунд. А інші тим часом перегукувалися. Один із них, Леспір, торохтів без угаву: мовляв, має дружину на Марсі, ще одну на Венері, і що — на Юпітері, і грошей у нього скільки хочеш, і життя він прожив чудово — пиячив, грав у карти, жив собі на втіху. Вони всі падали, а він торохтів, торохтів. Падав назустріч смерті й згадував колишні щасливі дні.

Все було напрочуд дивно. Порожнеча, тисячі миль порожнечі, і в ній — голоси. Нікого не видно, лише тремтять радіохвилі, намагаючись розворушити й людей.

— Ти гніваєшся, Холлісе?

— Ні.

Він справді не гнівався. Байдужість знову охопила його, він став ніби нечутливий камінь, приречений вічно падати в нікуди.

— Ти завжди намагайся зробити кар’єру, Холлісе. І ніколи не розумів, чому тобі так не таланить. Так ось, це я викреслив тебе зі списку перед тим, як мене самого викинули геть.

— Ат, байдуже, — промовив Холліс.

Йому й справді все було байдуже. Все минуло. Коли життя позаду, воно здається яскравим фільмом, що майнув на екрані, — всі забобони, всі пристрасті зібралися докупи, спалахнули її осяяли на мить порожнечу, і не встигнеш крикнути — ото був щасливий день, а той нещасливий, оце добре обличчя, а це неприємне, — як плівка вже згоріла дотла, екран погас.

І тепер, оглядаючись із цієї останньої життєвої межі, він шкодував лише, що доводиться передчасно вмирати, — йому хотілося жити, жити! Невже всі перед смертю почувають те саме — ніби й не жили? Невже життя таке коротке — не встигнеш ковтнути повітря, а всьому вже край? Невже воно всім здається таким незбагненно коротким, чи тільки йому тут, у порожнечі, коли залишаються лічені години, щоб усе обмізкувати, все осягнути?

А Леспір знай теревенив:

— Так, я славно пожив. Маю дружину на Марсі, і ще одну на Венері, і ще на Юпітері. Всі вони багаті, а як догоджали мені! Пив я скільки хотів, а одного разу програв у карти двадцять тисяч доларів!

“А тепер ти тут, — думав Холліс. — У мене нічого такого не було. Поки я був живий, то заздрив тобі, Леспіре. Поки в мене було щось попереду, я заздрив, що в тебе жінки, що в тебе таке превеселе життя. Жінок я боявся, тому і втік у космос, але весь час думав про них і заздрив, що в тебе їх багато, і грошей багато, і ти весело марнуєш життя. Але тепер, коли ми всі падаємо, я більше тобі не заздрю, бо й для тебе все закінчено, ніби нічого й не було”. Холліс витягнув шию і закричав у мікрофон:

— Усе, кінець, Леспіре!

Мовчанка.

— Ніби нічого й не було, Леспіре!

— Хто це? — Леспірів голос затремтів.

— Це я, Холліс.

Він поводився підло. Відчував, що це підло, безглуздо й підло — помирати. Еплгейт дошкулив йому, тепер він хотів дошкулити комусь. Еплгейт і космос — вони обоє боляче поранили його.