451° за Фаренгейтом - Бредбері Рей

— Барклі, Барклі, де ти?

Вони перегукувалися, мов діти, що заблукали, загубилися в холодній ночі.

— Вуде, Вуде!

— Капітане!

— Холлісе, Холлісе, це Стоун.

— Стоуне, це Холліс. Де ти?

— Не знаю. Звідки мені знати? Де верх, де низ? Я падаю. Боже, я падаю!

Вони падали, мов камінці в колодязь. Наче їх метнули з велетенської пращі. І тепер вони були вже не люди, а тільки голоси — різні голоси, безтілесні, схвильовані, сповнені жаху чи покірливості долі.

— Ми розлітаємося в різні боки.

То була правда. Холліс, перекидаючись у порожнечі, зрозумів — це правда. Зрозумів — і якось байдуже примирився з цим. Вони розлучаються, в кожного своя дорога, ніщо ніколи вже не об’єднає їх знову. Всі вони були в герметичних космічних скафандрах, прозорі шоломи захищали бліді обличчя, але піхто не встиг пристебнути енергоустановок. З ними кожен став би в космосі маленьким рятувальним човном; міг би врятуватися сам і допомогти іншим; можна було б зібратися разом, відшукати один одного; вони стали б людським острівцем і щось придумали б. А так вони просто метеори, кожен сам по собі, і кожен безглуздо мчить назустріч своїй невідворотній долі.

Спливло хвилин десять, поки минув перший напад жаху, поступившись байдужому спокою. Порожнеча, наче величезний похмурий ткацький верстат, почала сплітати химерні питки голосів — вони схрещувалися, розходилися, вимальовувався остаточний візерунок.

— Холлісе, це я, Стоун. Скільки ми ще зможемо переговорюватися по радіо?

— Це залежить від того, з якою швидкістю ми розлітаємося в різні боки.

— Я думаю, ще з годину.

— Може, й так, — байдуже і спокійно відгукнувся Холліс.

— А що, власне, сталося? — запитав він через хвилину.

— Наша ракета вибухнула, оце і все. З ракетами таке часом трапляється.

— Куди ти летиш?

— Здається, я вріжуся в Місяць.

— А я — в Землю. Повертаюся до старої матінки Землі зі швидкістю десять тисяч миль на годину. Згорю, мов сірник. — Холліс подумав про це з дивною приреченістю.

Він наче відокремився від власного тіла й байдуже дивився, як воно падає, падає крізь порожнечу, так колись давно, дуже давно він дивився взимку, як падають перші сніжинки.

Решта людей мовчали, думали про те, що з ними сталося, і падали, падали, і вже не могли перемінити своєї долі. Навіть капітан мовчав, бо не знав такої команди, не знав такого плану, які могли б виправити їхнє становище.

— Ох, як далеко падати! Як далеко падати, далеко, далеко, далеко, — пролунав чийсь голос. — Я не хочу помирати, не хочу помирати, далеко падати…

— Хто це?

— Не знаю.

— Мабуть, Стімсон. Стімсоне, це ти?

— Далеко, далеко, я не хочу… О боже, я не хочу!

— Стімсоне, це Холліс. Стімсоне, ти чуєш мене?

Тиша, а вони падають поодинці, хто куди.

— Стімсоне!

— Так, — відповів той нарешті.

— Стімсоне, не падай духом. Всі ми вскочили в халепу.

— А я не хочу бути тут. Я хочу вибратися звідси.

— Може, нас ще знайдуть.

— Мене знайдуть, мусять знайти, — сказав Стімсон. — Я не вірю, не вірю, не може такого бути, щоб не знайшли!

— Авжеж, не просто поганий сон, — озвався хтось.

— Заткни пельку! — сказав Холліс.

— Ходи сюди й заткни мені пельку, — сказав той самий голос. Це був Еплгейт. Він засміявся — невимушено, весело, ніби нічого й не скоїлося. — Ходи-но сюди й заткни мені пельку!

Холліс уперте відчув своє безсилля. Шалений гнів охопив усе його єство, він віддав би все, аби добратися до Еплгейта Впродовж багатьох років збирався він це зробити, а тепер надто пізно. Тепер Енлгейт — лише голос у навушниках.

Падаєш, падаєш, падаєш…

Раптом, наче вони щойно усвідомили весь жах того, що відбулося, двоє закричали на відчай душі. Як у кошмарі. Холліс побачив: один пропливає зовсім близько і кричить, кричить…

— Замовкни!

Здавалося, до чоловіка можна було дотягнутися рукою; він кричав, кричав нестямно. Ніколи він не замовкне. Цей крик лунатиме на мільйони миль, куди тільки сягають радіохвилі, мучитиме всіх їх, заважатиме їм перемовлятися.

Холліс простяг руки. Так буде краще. Ще одне зусилля — і він доторкнувся до чоловіка. Схопив ного за щиколотку, підтягнувся, і ось уже дивиться йому в обличчя. Л топ кричить, відчайдушно чіпляється за нього, як потопельник. Крик заповнює Всесвіт.

“Чи так, чи так, — думав Холліс. — Однаково його вб’є Місяць, чи Земля, чи метеорит, тож чому не зараз?”

Він щосили ударив залізним кулаком по прозорому шолому збожеволілого. Крик урвався. Холліс відштовхнувся від трупа — і той полетів геть, кружляючи, падаючи…