Під куполом - Кинг Стивен

— А ти маєш щось більше, ніж написано тут? — запитала Розі, поклавши долоню на газетний аркуш.

— Дещо, — відповіла Джулія. — Це я поки що притримую. Хочу ще назбирати інформації.

— Барбі такого ніколи б не зробив. Але я все одно за нього боюся.

На столі стрепенувся один з мобільних телефонів. Його вхопив Тоні:

— «Демократ». Гай слухає. — Але, вислухавши перші слова, він передав телефон Джулії. — Тебе. Полковник Кокс. І голос у нього не святковий.

Кокс. Джулія про нього геть забула. Вона взяла слухавку.

— Міс Шамвей, мені потрібно поговорити з Барбі, з'ясувати, наскільки він просунувся у перебиранні на себе адміністративної влади в місті.

— Не думаю, щоб вам вдалося поговорити з ним найближчим часом. Він ув'язнений.

— Ув'язнений? За яким звинуваченням?

— Убивство. Чотири інциденти, якщо точніше.

— Ви жартуєте.

— Мій голос вам здається жартівливим, полковнику?

Запала хвилина тиші. На її фоні Джулія чула в телефоні віддалену балачку багатьох людей. Коли Кокс знову заговорив, голос його звучав уже не так бадьоро.

— Розкажіть мені все.

— Ні, полковнику Кокс, не бачу можливості. Останні дві години я займалася якраз тим, що писала про це, а, як казала мені маленькій моя мама, не варто двічі пережовувати одну й ту саму капусту. Ви все ще в Мейні?

— Касл Рок. Тут наша передова база.

— Тоді я пропоную вам зустрітися зі мною там, де ми бачилися попереднього разу. На Моттонській дорозі. Я не зможу подарувати вам завтрашній номер «Демократа», хоча він і безплатний, але я зможу розгорнути газету проти Купола, щоб ви самі прочитали.

— Перешліть її мені електронною поштою.

— Не перешлю. Я вважаю електронну пошту неетичним знаряддям щодо газетного бізнесу. У цьому сенсі я вельми старомодна особа.

— Ви, люба пані, вельми дратівлива особа.

— Можливо, я й дратівлива, але вам я аж ніяк не люба пані.

— Скажіть мені одне: це пороблено? Якимсь чином тут замішані Сендерс і Ренні?

— А ви як гадаєте, полковнику, ведмеді схильні до дефекації посеред лісу?

Тиша. Перегодом він врешті озвався:

— Я буду там за годину.

— Я приїду в компанії. З роботодавицею Барбі. Гадаю, вас зацікавить те, що вона може розповісти.

— Добре.

Джулія вимкнула телефон.

— Розі, хочеш ненадовго з'їздити зі мною до Купола?

— Звісно, якщо це допоможе Барбі.

— Сподіватися можна, але мені здається, що тут нам самим про себе треба дбати.

Джулія перемкнула свою увагу до Тоні й Піта.

— Ви самі закінчите складати шпальти? Перед тим як іти звідси, покладіть пачки газет біля дверей і замкніть офіс. Гарненько висипайтеся, бо завтра нам усім працювати вуличними рознощиками. Цей номер доведеться поширювати класичним чином. Щоби газета потрапила в кожний будинок у місті. До віддалених ферм. І до Східного Честера, звичайно. Там багато новосельців, теоретично вони мусять бути менш піддатливими містичному впливу Великого Джима.

Піт підвів угору брови:

— Наш містер Ренні зі своєю командою добрий гравець на власному полі, — пояснила Джулія. — На надзвичайних міських зборах у четвер він вилізе на трибуну і намагатиметься завести місто, немов кишеньковий годинник. Але перша подача належить гостям, — вона показала на газети. — Це наша перша подача. Якщо ці матеріали прочитає достатньо народу, він змушений буде відповісти на чимало важких запитань, перш ніж проголошувати заготовлену промову. Можливо, нам удасться трішки збити йому темп.

— А може, й не трішки, якщо дізнаємося, хто кидав каміння у «Фуд-Сіті», — сказав Піт. — І знаєте, що? Я гадаю, ми таки дізнаємося. Усе це було придумано на ходу. Там мусять стирчати якісь неприховані кінці.

— Я лише сподіваюся, що Барбі буде ще живий, коли ми почнемо за них тягнути, — сказала Джулія і подивилася на годинник. — Ходімо, Розі, покатаємося. Горес, хочеш з нами?

Горес хотів.

18

— Можете мене тут висадити, сер, — сказала Саммі. Вони зупинилися біля симпатичної садиби в ранчо-стилі. Хоча дім стояв темний, галявина була освітлена, бо місцина ця знаходилися поряд з Куполом, де вздовж межі Честер Міллівського Гарлоу сяяли яскраві прожектори.

— Хо ше пива на дорогу, Міссі Лу?

— Ні сер, моя дорога закінчується тут.

Щоправда, це було не зовсім так. Вона ще мусить повернутися до міста. У жовтому підкупольному сяйві Алден Дінсмор виглядав не сорокап'яти, а вісімдесятип'ятирічним. Ніколи в житті вона не бачила такого печального обличчя… окрім, хіба, власного в дзеркалі в шпитальній палаті перед тим, як вирушити в цю подорож. Вона нахилилася й поцілувала його в щоку. Вкололася губами об щетину. Він приклав долоню до того місця і хоч слабенько, але всміхнувся.