Під куполом - Кинг Стивен

З-за повороту на півдні вигулькнули перші пожежні машини. Аж три. Дюк радісно собі відзначив, що друга в колоні має на борту напис золотими літерами: ПОЖЕЖНА ЧАСТИНА ЧЕСТЕР МІЛЛА. ЕКІПАЖ № 2. Натовп розсунувся по обочинах в низькорослі чагарі, даючи місце для проїзду пожежникам. Дюк знову подивився на Ренні.

— Що саме тут трапилося? Ти знаєш?

Ренні відкрив було рота, але не встиг щось промовити, як заговорив Ерні Келверт.

— Шефе, поперек дороги встановився якийсь бар'єр. Його не видно, але він там є. У нього і врізався лісовоз. І літак також.

— Суща правда, — вигукнув Дінсмор.

— І офіцер Веттінгтон теж у нього врізалася. Їй іще пощастило, що вона рухалася повільно, — докинув Джонні Карвер, не перестаючи обнімати однією рукою Джекі, котра все ще виглядала причмеленою. Дюк помітив її кров на рукаві Карверової куртки з написом: У МІЛЛІ Я ЗАПРАВИВСЯ ЗА БЕЗЦІНЬ.

З моттонського боку під'їхав ще й третій пожежний автомобіль. Два перших, ставши в позицію V, вже встигли заблокувати шосе. Пожежники з них уже висадилися й розмотували свої рукави. Дюк почув квиління машини швидкої допомоги, яка мчала сюди з Касл Рока. «А де ж наші?» — здивувався він. Чи вони теж к чорту поїхали на ті ідіотські навчання? Не хотілося йому в таке вірити. Хіба хтось при здоровому глузді посилав би медиків до підпаленого порожнього будинку?

— Там, здається, є якийсь невидимий бар'єр… — почав Ренні.

— Авжеж, я про це вже чув, — обірвав його Дюк. — Не знаю, що воно означає, але мені це вже відомо.

Він полишив Ренні, пішовши до своєї закривавленої підлеглої, тож не побачив, як на таку зневагу взялися багряним рум'янцем щоки другого виборного.

— Джекі? — лагідно поклав їй на плече руку Дюк. — Ти в порядку?

— Йо, — вона торкнулася свого носа, кровотеча з якого вже стишилася. — Як він на вигляд, не зламаний? За моїми відчуттями, нібито ні.

— Та ні, не зламаний, але розпухне. Утім, гадаю, ще до Осіннього балу врожаю ти знову виглядатимеш гарненькою.

Вона відповіла кволою посмішкою.

— Шефе, — нагадав про себе Ренні. — Я вважаю, ми мусимо комусь зателефонувати з цього приводу. Якщо не до Служби національної безпеки — на зрілий розсуд це здається трохи радикальним — то, може, до поліції штату…

Дюк відсунув його вбік. Делікатно, проте недвозначно. Мало не відштовхнув. Ренні стиснув пальці в кулаки, потім їх розтиснув. Він вибудував собі таке життя, в якому сам був штовхальником, а не тим, кого відштовхують, проте це не заперечувало того факту, що кулаки — засіб ідіотів. Підтвердженням тому є його власний син. Однак усі факти зневаги треба занотовувати, щоб на них відповісти. Зазвичай дещо пізніше… бо інколи пізніше — краще.

Солодше.

— Пітере! — гукнув Дюк до Рендолфа. — Зв'яжись-но зі шпиталем та спитай, де збіса наша санітарна машина! Вона мені потрібна тут!

— Це й Моррісон може зробити, — відповів Рендолф, дістаючи зі своєї машини камеру, і відвернувся, щоб фотографувати місце пригоди.

— Це зробиш саме ти, і то негайно!

— Шефе, я не думаю, що Джекі аж так вже постраждала, та й ніхто не…

— Коли мені потрібні будуть твої думки, Пітере, тоді я й буду про них питати.

Куди й поділася нахабність Рендолфа, тільки-но він помітив, якого виразу набуло обличчя Дюка. Він кинув камеру назад, на переднє сидіння своєї тачки, й дістав мобільний телефон.

— Що це було, Джекі? — спитав Дюк.

— Не знаю. Спершу в мені все затріпотіло, як ото бува, коли випадково торкнешся лапок штепселя, коли вмикаєш його в розетку. Це відчуття зникло, але я одразу ж вдарилася об… чорт, та я сама не знаю, об що я вдарилася.

— Аааах, — скрикнув натовп. Пожежники спрямували свої шланги на палаючий лісовоз, але ті струмені, що летіли далі повз нього, від чогось відбивалися. Наштовхувалися на щось і відхлюпувались

— назад, створюючи в повітрі веселку. Дюк ніколи в житті не бачив нічого подібного… хіба що, сидячи в машині в автомийці, коли потужні насоси луплять тобі прямо в лобове скло.

А тоді він побачив ще одну райдугу, на їхньому, Міллівському боці: невеличку. Одна з натовпу — Лісса Джеймісон, міська бібліотекарка — попрямувала туди.

— Ліссо, не наближайся до неї! — гукнув їй Дюк.

Жінка не звернула уваги. Рухалася, мов загіпнотизована. А тоді, розчепіривши руки, вона зупинилася за кілька дюймів від того місця, куди потужно садили струмені води і, вдаряючись об прозоре повітря, відбивалися назад. Він побачив, як зблискують крапельки роси на її прибраному на потилиці під сіточку волоссі. Маленька веселка розсипалася, а потім знову сформувалася позаду неї.