Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Помер? — повторила Діана.

— Так.

Вона втупила запитливий погляд у братове лице.

— І що?

— Що? — відказав він, зберігаючи мармурову непорушність на виду. — Що? Та нічого — на, читай.

І кинув їй листа на коліна. Вона його перебігла очима й подала Мері. Мері мовчки прочитала листа й повернула братові. Всі троє подивились одне на одного й усі троє всміхнулись — сумною, задумливою усмішкою.

— Амінь! Якось і так проживем, — озвалася врешті Діана.

— В кожному разі, не гірше, ніж жили досі, — зауважила Мері.

— Так, тільки все це нагадує про те, як би воно могло бути, коли б усе обернулось інакше, — промовив містер Ріверс. — Надто вже разюча протилежність тому, що є.

Він згорнув листа, замкнув його в своєму столі й вийшов. Кілька хвилин усі мовчали. Потім Діана звернулась до мене.

— Мабуть, ви дивуєтеся, Джейн, з наших таємниць, — сказала вона, — і маєте нас за бездушних людей, яких не вельми засмутила смерть такого близького родича, як дядько. Тільки ж ми його зовсім не знали, навіть ніколи не бачили. Він доводився братом нашій матері. Колись дуже давно батько з ним посварився. За його порадою батько ризикнув більшою частиною свого маєтку задля якоїсь спекуляції й втратив гроші. Почалися взаємні звинувачення, вони гнівно розійшлися та так ніколи й не помирились. Дядько взявся потому за зисковніші справи і, як виявилось, збив собі маєток у двадцять тисяч фунтів. Він був неодружений і не мав близької рідні, крім нас та ще одної племінниці. Батько завжди плекав надію, що наш дядько спокутує свою провину, одписавши спадщину нам, проте в цьому листі сповіщається, що він заповів геть усе тій племінниці, за винятком тридцяти гіней, на які належить купити три жалобні персні для Сент Джона, Мері й Діани Ріверс. Звісно, він мав право вчинити, як йому хотілось, і все ж нам гірко одержати таку звістку. Ми з Мері вважали б себе багатими, маючи хоч по тисячі фунтів, а Сент Джонові така сума знадобилася б для добрих справ.

Після такого пояснення ні містер Ріверс, ні його сестри більше про це не згадували. Другого дня я перебралась із Марш Енда до Мортона, а ще через день Діана й Мері вирушили до далекого Б... Наступного тижня містер Ріверс із Анною перевезли речі до будиночка священика, і стара садиба спорожніла.

РОЗДІЛ XXXI

Мій дім, де я врешті оселилась, — це сільський будиночок. Внизу невеличка кухонька з вибіленими стінами та посипаною піском підлогою. В ній чотири пофарбовані стільці, стіл, годинник, буфет з двома-трьома тарілками й полумисками та фаянсовим чайним сервізом. Горішня кімнатка така ж завбільшки, як і кухня, — з ялиновим ліжком і комодом. Хоч він і маленький, однак завеликий для мого жалюгідного ґардероба; щоправда, дякуючи моїм добрим і щедрим друзям, він трохи поповнився найнеобхіднішими речами.

Вечір. Я відпустила маленьку сирітку, яка допомагає мені в господарстві, винагородивши її за працю апельсином. Я сиджу сама біля маленького каміна. Цього ранку відкрилася сільська школа. У мене двадцять учениць. Тільки три вміють читати; жодна не вміє ні писати, ні рахувати. Декілька плетуть, дві-три так-сяк шиють. Всі вони розмовляють із неймовірним тутешнім акцентом, і поки що нам важко порозумітися. Деякі з них невиховані, неотесані, уперті й зовсім нерозвинені, проте інші слухняні, мають бажання вчитися і приємну вдачу. Я не повинна забувати, що ці бідно вбрані маленькі селянки з такої ж плоті і крові, як і тендітні паростки найшляхетніших родин, і що зерна вродженого благородства, вишуканості, розуму, доброти живуть і в їхніх серцях, так само як і в серцях дітей високородних. Моїм обов'язком буде зростити ці зерна, я напевне матиму вдоволення з своєї праці. Я не сподіваюся надто вже великої втіхи від життя, що розкривається переді мною, проте, якщо я пристосуюсь до нього і буду наполегливо працювати, воно щодня даватиме мені якусь радість.

Чи ж була я весела, спокійна й задоволена протягом годин, що їх я провела в отому голому, незатишному класі сьогодні вранці й по обіді? Щоб не дурити себе, я повинна відповісти: «Ні». Я почувалась дуже нещасливою. Я почувалася — дурепа я така! — приниженою. Я боялась, що зробила крок, який, замість піднести мене на щаблях громадського життя, опустить іще нижче. Я злякалася темноти, злиднів та вульґарності довкола себе. Та я не буду надто суворо картати й зневажати себе за ці почуття: я знаю, що вони погані, — а це вже великий крок уперед; я постараюсь їх перебороти. Я сподіваюся, що вже завтра подолаю їх почасти, а за кілька тижнів і зовсім придушу. А може, через кілька місяців відразу у моєму серці заступить радість, коли я побачу зміну на краще в моїх ученицях.