Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Так, вона, — відповів Сент Джон.

— Як ви гадаєте, вам сподобається Мортон? — спитала вона з безпосередністю й простодушністю, хоча й дитячими, але приємними.

— Думаю, що сподобається. У мене є на це багато підстав.

— Ваші учениці слухняні?

— Вам сподобався ваш будиночок?

— Дуже.

— А гарно я його опорядила?

— Дуже гарно.

— А добру вибрала служницю — Алісу Вуд?

— Так. Вона тямуща й моторна.

«То це, — здогадалася я, — і є міс Олівер, багата спадкоємиця, яку доля обдарувала так само щедро, як і природа! Далебі, вона народилася під щасливою зіркою!»

— Я іноді приходитиму й допомагатиму вам на уроках, — додала вона. — Для мене буде розвагою час від часу навідувати вас, а розваги я люблю. Містере Ріверс, я так весело провела час в С...! Вчора я танцювала до другої години ночі, чи то пак ранку. Там через оті заворушення стоїть Н-ський полк, а офіцери всі таки славні хлопці! Хіба можна до них прирівняти всіх наших гострильників ножів чи продавців ножиць!

Мені здалося, що обличчя містера Сент Джона ледь-ледь презирливо скривилося. Він міцно стулив губи, від чого вся нижня частина його обличчя здавалася незвичайно суворою. Одвівши погляд від стокроток, він втупив його в міс Олівер. Це був суворий, значущий, допитливий погляд. Вона знов засміялася, і цей сміх дуже пасував до її юності, рум'янця, ямочок і ясних очей. А що він стояв мовчки й поважно, дівчина знов почала пестити Карло.

— Бідний Карло любить мене, — сказала вона. — Він не такий суворий і не цурається своїх друзів, а якби вмів говорити, то не дивився б на мене спідлоба.

Коли вона, гладячи пса по голові, ґраційно схилилася перед його молодим незворушним хазяїном, я помітила, як густий рум'янець залив обличчя Сент Джона. Його похмурий погляд запалав невгамовним хвилюванням. Збуджений, зашарілий, він в ту мить був такий самий гарний, як і вона. Його груди високо здіймалися, ніби його палке серце, стомившись від гнітючих обмежень розуму й волі хазяїна, розширювалось і поривалось до свободи. Та він одразу його приборкав, як вершник приборкує коня, що стає дибки. І ні словом, ані порухом не відповів на її ласкаві слова.

— Тато каже, що ви вже зовсім перестали до нас заходити, — провадила міс Олівер, глянувши на нього. — Ви вже й дорогу забули до Вейл-холу. Сьогодні він саме удома і трохи нездужає: ось проведіть мене й навідаєте його.

— Вже надто пізня година, щоб турбувати містера Олівера, — відповів Сент Джон.

— Пізня? А я кажу вам, що якраз підхожа. Саме тепер татові дуже потрібне товариство. Фабрики позакривалися, і йому нема чого робити. Будь ласка, містере Ріверс, ходімо до нас. Чого ви такий замкнутий і відлюдкуватий?

Вона старалася заповнити словами прірву його мовчанки.

— І як це я забула! — вигукнула вона, стріпнувши гарною кучерявою голівкою і ніби дорікаючи сама собі. — Я така легковажна й бездумна! Пробачте мені, прошу. Я зовсім забула, чому вам не хочеться розмовляти зі мною: Діана та Мері поїхали од вас, Мур-гаус зачинений, і ви такий самотній. Повірте, я дуже співчуваю вам. Ходіть-но до нас, провідаєте тата.

— Не сьогодні, міс Розамундо, не сьогодні.

Містер Сент Джон відповів майже машинально; тільки він один знав, яких великих зусиль коштували йому такі відмови.

— Ну що ж, як ви такі вперті, то я вас покину, бо боюся лишатись тут довше: вже спадає роса. На добраніч!

І вона простягла йому руку. Він ледь торкнувся її.

— На добраніч, — і собі сказав він тихим і глухим, мов те відлуння, голосом. Вона вже відійшла, але відразу ж вернулась.

— А ви, бува, не хворі? — спитала вона, і то до речі; його лице було біле, як її сукня.

— Я цілком здоровий, — відповів він і, вклонившись, відійшов од хвіртки. Міс Олівер попрямувала в один бік, він у другий. Вона двічі озирнулася за ним, перше ніж зникнути, наче чарівне видиво, у присмерку, що повивав долину; а Сент Джон рішуче крокував уперед і не обернувся ні разу.

Споглядаючи чужі страждання і самозречення, я забула про своє власне горе. Недарма Діана Ріверс якось сказала про свого брата: «Невблаганний, мов смерть». Вона не перебільшувала.

РОЗДІЛ XXXII

Я й далі працювала в сільській школі, вкладаючи в цю працю всю свою силу і вміння. Спочатку мені було дуже важко. Минув якийсь час, перш ніж я навчилася розуміти своїх учениць та їхню вдачу. Геть темні, з нерозвиненими здібностями, вони здавались мені на перший погляд всі однаково безнадійними й тупими, та невдовзі я побачила, що помилялась. Вони відрізнялися одна від одної, як і освічені люди, і коли я ближче познайомилася з ними, а вони зі мною, то ця відміна почала впадати в