Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— То який мій капітал?

— Та суща дрібниця! Звісно, нема про що й говорити; якісь двадцять тисяч фунтів — хіба це гроші?

— Двадцять тисяч фунтів!

Знову приголомшлива новина: адже я сподівалася щонайбільше на чотири-п'ять тисяч. На якусь мить мені аж подих перехопило; містер Сент Джон, од якого я доти ні разу не чула сміху, голосно засміявся.

— Ну, — мовив він, — якби ви вчинили вбивство і я вам заявив, що ваш злочин викрито, то й тоді б ви навряд чи були більше вражені.

— Але ж це велика сума... Вам не здається, що це помилка?

— Яка може бути помилка?

— Або ви неправильно прочитали цифри: може, там дві тисячі?

— Суму написано словами, а не цифрами: двадцять тисяч.

Я відчула себе людиною з середнім апетитом, що сіла сама до столу, де наставлено їжі принаймні на сто чоловік. Тим часом містер Ріверс підвівся й надів плаща.

— Якби не така буряна ніч, — мовив він, — я б вам прислав Анну до товариства, надто ви нещасні на вигляд, щоб залишати вас саму. Але Анна — стара жінка і не спроможна брести кучугурами, як я: у неї не такі довгі ноги. Отож я мушу залишити вас віч-на-віч з вашими прикростями. На добраніч!

Він уже взявся за клямку, аж враз мені сяйнула одна думка.

— Постривайте хвилинку! — гукнула я.

— Що таке?

— Мені цікаво знати, чому містер Бріґс написав про мене саме вам, звідки він міг про вас дізнатись або дійти думки, що ви, живучи в такій глушині, можете стати йому в пригоді.

— Адже я священик, — відповів він, — а до священика часто звертаються у всяких незвичайних справах.

І знов брязнула клямка.

— Е ні, ви мені цим нічого не пояснили! — вигукнула я; і справді, щось іще ховалось за невиразною відповіддю, яка, замість вдовольнити мою цікавість, іще дужче розпалила її. — Це надзвичайно дивна справа, — додала я, — і я мушу її з'ясувати до кінця.

— Нехай іншим разом, — промовив він, знов повертаючись до виходу.

— Ні, сьогодні, тільки сьогодні! — вигукнула я і заступила йому двері. Здавалось, він розгубився.

— Я вас таки не випущу, поки ви мені не розповісте всього до кінця! — сказала я.

— Може, не сьогодні?

— Ні, сьогодні, і тільки сьогодні.

— Хай вам краще розкажуть Діана та Мері.

Звісно, його відмовки розпалили мою цікавість понад усяку міру; я її мусила

вдовольнити, і то негайно, що й сказала йому.

— Але ж ви вже знаєте, що я несхитний чоловік і мене важко вмовити.

— А я несхитна жінка і не дам вам відкласти на потім.

— До того ж, — вів він далі, — я людина холодна — ніякий запал мене не бере.

— Зате я гаряча, а жар розтоплює лід. Он під тепла на вашому плащі розтав сніг; він наробив на підлозі повно калюж. Ви мені роботи додали, містере Ріверс, і якщо ви хочете спокутувати цю тяжку провину, то скажіть мені зараз те, що я хочу знати.

— Ну, гаразд, — мовив він. — Я поступаюсь — якщо і не перед вашим палким проханням, то перед вашою наполегливістю: вода й камінь довбе. А до того ж ви однаково дізнаєтесь — не тепер, то пізніше. Ваше ім'я Джейн Ейр?

— Так. Це вже ми з'ясували раніше.

— Ви, очевидно, ще не знаєте, що в нас із вами одне прізвище, що моє повне ім'я Сент Джон Ейр Ріверс?

— Звісно, ні. Тепер тільки я пригадую, що бачила між вашими ініціалами літеру «Е» на книжках, котрі ви давали мені читати, але я ніколи не питала, яке ім'я з неї починається. Ну, то що? А може...

Я затнулася, бо не могла допустити — вже не кажу вимовити вголос — думки, що нараз сяйнула мені в голові, вимальовувалась чимраз чіткіше і за якусь мить зробилася цілком правдоподібною. Обставини на диво збігалися, пасували одна до одної, в'язалися в одне ціле; окремі ланки складалися в рівний ланцюг — кожне кільце було на місці, все чудово трималося купи. Я вже здогадалась, як стояла справа, перше ніж Сент Джон мовив бодай слово. Однак, не сподіваючись од читача такої здогадливості, я мушу переказати Сент Джонове пояснення.

— Прізвище моєї матері було Ейр, вона мала двох братів — один, священик, одружився з міс Джейн Рід із Ґейтсхеда, а другий, Джон Ейр, есквайр, комерсант, доживав свої останні дні в Фуншалі на острові Мадейрі. Містер Бріґс, повірник містера Ейра, сповістив нас у серпні цього року про дядькову смерть та про те, що той одписав усе своє майно сироті, доньці свого брата-священика, обминувши нас через свою сварку з нашим батьком, якої так і не зміг забути. А через кілька тижнів написав другого листа, де повідомляв, що спадкоємиця десь поділась і запитував, чи нам нічого про неї не відомо. Ім'я, випадково написане на аркуші паперу, дало мені змогу знайти її. Решту ви знаєте самі.