Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

Я підійшла до вікна і, розчинивши його, виглянула надвір. Переді мною були два крила будинку, шкільний сад, околиці Ловуда, а далі — пагористий обрій. Мій погляд оминув усе, що було поблизу, і спинився на блакитних вершинах: через них я хотіла перебратися. Усе, оточене тими скелями й лісами, здавалося тюрмою, де я була ув'язнена. Я стежила очима за білою дорогою, що оббігала підніжжя однієї гори й губилася в міжгір'ї — ця дорога вабила мене в далечінь! Я згадала той день, коли їхала нею в диліжансі, згадала, як ми з'їжджали з пагорба в присмерку. Здавалось, минув цілий вік з того дня, коли я вперше опинилась у Ловуді, а відтоді я його вже не покидала. Канікули я завжди проводила в школі — місіс Рід жодного разу не забирала мене до Ґейтсхеда, жодного разу ні вона, ані хто інший з її сім'ї не провідали мене. Я не мала ніякого зв'язку із зовнішнім світом: ніхто мені не писав, не приносив вістей. Шкільні правила, шкільні обов'язки, шкільні звичаї та уявлення, ті самі обличчя, слова, одежа, уподобання й упередження — ось і все, що я знала про життя. А тепер я відчула, що цього досить: за той вечір я стомилася від восьмилітньої одноманітності. Я захотіла свободи, я задихалася без неї і

почала благати свободи у Бога, та мою молитву, здавалось, розвіював легенький вітрець. Тоді я стала просити меншого — якогось стимулу, переміни, проте й це благання неначе полетіло у безвість.

— То пошли мені бодай нову роботу! — вигукнула я нарешті майже у відчаї.

Але тут задзеленчав дзвінок, що кликав на вечерю, і я зійшла вниз.

Я не могла повернутися до своїх перерваних роздумів, поки не пішла спати, та й тоді вчителька, що мешкала зі мною в одній кімнаті, довго відвертала мене своїми балачками від питань, які я хотіла обміркувати. Я нетерпляче чекала, коли вона нарешті засне. Здавалось, досить мені почати з думки, на якій урвались мої роздуми коло вікна, як я одразу вигадаю спосіб полегшити свою долю.

Міс Ґрайс нарешті захропла. Це була гладка валлійка, її носові мелодії завжди дратували мене, але тієї ночі я зраділа, почувши перші басові звуки: нарешті мені більше не заважатимуть! В голові в мене вмить заснувалися увірвані думки.

«Нова робота! Ось що мені потрібно, — провадила я далі свій монолог (певна річ, подумки). — Щоправда, робота не звучить так привабливо, як, скажімо, свобода, радість, втіха — ото справді любі слова, однак для мене то лише пустий звук, такий далекий і невловимий, що слухати його — тільки час марнувати. А от робота — це щось реальне. Кожен може працювати. Я пропрацювала тут вісім років, і все, чого мені хочеться тепер, — це працювати в іншому місці. Невже й з цього нічого не вийде? Хіба я хочу чогось неможливого? Ні, ні, цього зовсім не важко домогтися, треба тільки придумати, з чого краще починати».

І я сіла в ліжку, начебто так було легше щось виміркувати. Ніч була прохолодна, я накинула на плечі хустку і знов почала напружено міркувати.

«Чого я хочу? Мати нову посаду, жити в іншому домі, серед інших людей, в нових обставинах. Я хочу цього, бо годі сподіватися чогось кращого. Що роблять люди, щоб дістати роботу? Мабуть, вони звертаються до друзів, а у мене друзів немає. Однак у багатьох людей немає друзів, і вони мусять дбати самі про себе, ніхто їм не допомагає. Як же вони дають собі раду?»

Про це я не мала найменшого уявлення. Я гарячково напружувала свій мозок, шукаючи відповіді; я чула, як у мене з натуги стукотіло в скронях. Мало не годину думки безладно снували в моїй голові, і я так нічого й не придумала. Вкрай збуджена цими марними зусиллями, я встала й почала ходити по кімнаті; відсунувши завісу, я побачила на небі кілька зірок. Нарешті я затремтіла від холоду й знов пірнула під ковдру.

Поки мене не було, добра фея, видно, поклала мені на подушку відповідь, якої я даремно шукала. Тільки-но я лягла, як вона одразу сяйнула мені: «Ті, що шукають роботи, дають оголошення в газету. Пошли оголошення в «...ширський вісник».

«Але як? Я не знаю, як давати оголошення».

Відповідь була швидка й точна: «Вклади оголошення й гроші в конверт і надпиши адресу редактора «Вісника». При першій же нагоді віднеси його на пошту в Лоутоні.

Зворотну адресу дай таку: «Лоутонське поштове відділення, до запитання Дж. E.». А через тиждень можеш навідатися туди. Якщо одержиш відповідь, то знатимеш, що робити далі».

Цей план я продумала двічі, тричі, у найменших подробицях. Усе як слід обміркувавши, я була нарешті задоволена й швидко заснула.