Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Яка чудова кімната! — вигукнула я, роздивляючись довкола; я вперше бачила таку пишноту.

— Так, це наша їдальня. Я оце відчинила вікно: хай сюди посвітить сонце та зайде трохи свіжого повітря, бо в кімнатах, де рідко живуть, завжди дуже вогко; он у вітальні навпроти почуваєш себе, як у льосі.

Вона показала на широку арку в стіні в тому ж стилі, що й вікно, і теж запнуту темно-синіми завісами. Піднявшись двома широкими приступками й зазирнувши досередини, я подумала, що потрапила у залу в казковому палаці — такою розкішною здавалася ця кімната моїм недосвідченим очам. А це ж була тільки гарно оздоблена вітальня з будуаром;

обидві кімнати були застелені білими килимами, на яких, здавалось, були розкладені гірлянди яскравих квітів; і там, і там стеля була оздоблена білосніжними ліпними виноградними ґронами та листям, проти яких пломеніли яскраво-червоні канапи та отоманки; на каміні з світлого пароського мармуру стояли блискучі кришталеві вази рубінового кольору, а великі люстра між вікнами відбивали це сліпуче поєднання снігу та полум'я.

— В якому бездоганному порядку у вас кімнати, місіс Фейрфакс! — захоплено вигукнула я. — Жодної порошинки, жодного чохла. Коли б не холодне й вогке повітря, то можна подумати, що в них хтось тепер мешкає.

— Бачте, міс Ейр, містер Рочестер навідується сюди нечасто, і його поява буває завжди раптова. Я помітила, що він дуже нервує, коли по його приїзді починають знімати чохли й прибирати. Отож я вирішила тримати кімнати завжди готовими до його приїзду.

— Невже містер Рочестер такий вимогливий і прискіпливий?

— Я б цього не сказала. Просто в нього смаки й звички справжнього аристократа, і все в його домі повинно робитися так, як він звик.

— Він вам подобається? Взагалі його тут люблять?

— О так. Сім'ю Рочестерів завжди поважали. Майже всі землі навколо, скільки сягає око, здавна належали Рочестерам.

— Гаразд, але якщо лишити осторонь його багатство, він сам вам подобається? Чи люблять його як людину?

— У мене немає причини його не любити, гадаю, що й орендарі вважають його за справедливого, щедрого й поблажливого господаря. Щоправда, він ніколи не жив довго в маєтку.

— А в нього є які-небудь особливі риси? Одне слово, який він на вдачу?

— О, це чудесна людина! Не знаю, — може, він трохи дивак. Він багато мандрував і чимало побачив на своєму віку. Він чоловік ніби розумний, щоправда, мені ні разу не випадало мати з ним тривалу розмову.

— Чим же він, власне, дивак?

— Не знаю, це важко пояснити: нічим особливим він не вирізняється, але воно відчувається, коли з ним говориш; ніколи не можна бути певним, чи то він жартує, чи каже серйозно, вдоволений він чи ні. Його ніяк не зрозумієш, принаймні я не розумію. Та дарма — він дуже хороший хазяїн.

Оце і все, що я дізналася від місіс Фейрфакс про її та мого хазяїна. Є люди, що, мабуть, зовсім неспроможні описати чиюсь вдачу або якесь явище, змалювати якісь особливі прикмети. Добра бабуся теж, видно, належала до їх числа: я нічого не могла в неї допитатися, мої запитання лише збивали її з пантелику. В її очах містер Рочестер був містер Рочестер, аристократ-землевласник, та й тільки: вона ні про що більше не питала, ні до чого не дошукувалась, і, певно, її дивувало моє бажання скласти собі виразніше уявлення про його особу.

Коли ми залишили їдальню, вона запропонувала показати мені решту будинку; я в захваті ходила слідом за нею вгору і вниз сходами, бо все, що я бачила, було дуже гарно і зі смаком опоряджено. Великі парадні зали видалися мені особливо величними, а деякі кімнати третього поверху, хоч які темні й низькі, були цікаві зібраними в них старовинними речами. Меблі, що раніше стояли на нижньому поверсі, переносили сюди в міру того, як мінялась мода. Тьмяне світло, просочуючись крізь вузенькі віконця, осявало ліжка, яким було щонайменше сто років, дубові та горіхові скрині, що скидались на старозавітні ковчеги, з химерною різьбою у вигляді пальмових гілок та гладких херувимів, ряди старовинних крісел з вузькими сидіннями й високими спинками, іще старовинніші крісла, де на подушках виднілись сліди напівстертої вишивки, зробленої руками, що вже два покоління тому обернулися в порох. Завдяки цим реліквіям третій поверх Торнфілд-холу видавався оселею минулого, храмом спогадів. Вдень мені дуже подобались ці дивні кімнати, де панувала тиша й сутінь, та я нізащо б не погодилася перебути ніч на якомусь із цих широких масивних ліжок. Одні з них зачинялись дубовими дверцятами, інші були завішені старовинними англійськими гобеленами, на яких були виткані дивовижні квіти, ще дивовижніші птахи і зовсім дивовижні людські істоти — від усього цього, та ще й при блідому місячному сяйві, було б таки моторошно.