Джейн Ейр - Бронте Шарлотта

— Але ж, матінко, я не прийшла сюди довідуватися про майбутнє містера Рочестера. Я хочу знати свою власну долю. А ви мені нічогісінько не сказали.

— Ваша доля ще не ясна. Риси вашого обличчя суперечать одна одній. Я знаю, що доля відсипала вам свою міру щастя. Я знала це, ще поки сюди прийшла. Наготувала й відклала вбік. Я сама бачила, як вона відкладала. І тепер все залежить від вас — простягти руку й взяти його. А от чи простягнете ви руку — саме це я й хочу знати. Станьте навколішки ще раз.

— Тільки не тримайте мене довго, бо я тут спечуся.

Я знов стала навколішки. Циганка не схилилась до мене, а тільки дивилася, спершись на спинку крісла. Тоді забубоніла:

— Вогонь спалахує в її очах, і вони поблискують, як роса. Цей погляд лагідний і повний почуття. Він глузує з моїх теревенів. Він — вразливий. Думка за думкою зринає з його чистої глибини. Коли він перестає сміятись, то робиться сумний і на повіки ніби мимохідь налягає якийсь тягар. Це ознака меланхолії й наслідок самотності. Вона відвернула очі, бо не хоче, щоб їх вивчали; своїми глузливими вогниками вони неначе заперечують ту правду, яку я їм сказала, відкидаючи мої натяки на чулість і сум. Оцей вияв гордості й стриманості тільки підтверджує мою думку. Такі очі приносять щастя.

Що ж до уст, то вони люблять часом сміятися. І вони не таять нічого, що збагне розум, тільки мовчать про те, чим переповнене серце. На цих жвавих і виразних устах не лежатиме вічно печать мовчазної самотності: ці уста готові багато говорити, часто усміхатися й вітати співрозмовника добрим словом. Ця риса теж сприятлива для щастя.

З усіх цих рис хіба що тільки чоло вороже щасливій долі. Воно неначе проголошує: «Я можу жити сама, коли самоповага й обставини змусять мене до цього. Мені не треба продавати душу, щоб купити щастя. Я успадкувала від природи скарб, який не дасть мені пропасти, коли мене покинуть усі радощі або якщо за них доведеться платити дорого, надто дорого для мене». Чоло далі каже: «Мій розум твердою рукою тримає віжки вдачі і не дозволить нерозважному серцю затягти мене в безодню. Хай пристрасті вирують і шаленіють, мов ті дикуни-ідолопоклонники, хай бажання малюють мені хоч які принадні картини, та останнє слово завжди скаже все-таки твердий глузд, а вирішальну силу матиме тільки голос розуму. Хай землю руйнують землетруси, хай навкруги лютують бурі і палають пожежі, — я слухатимусь тільки цього внутрішнього голосу, вірного служника мого сумління». Добре сказано, лобе! Твою заяву взято до уваги. Твої задуми чесні, їх погоджено з голосом совісті й розуму. Я знаю, як хутко мине молодість і зав'яне її цвіт, коли в келиху щастя буде хоч краплина сорому або бодай натяк на докори сумління. Я не хочу ні жертв, ні смутку, ні відчаю — все це мені не подобається. Я хочу рятувати, а не губити, заслужити вдячність, а не викликати гіркі сльози... Жодної сльозинки не хочу я бачити! Хай на моїй ниві зійдуть усмішки, радість, ніжність. І так має бути. Я знаю, що верзу це все ніби в солодкому сні. Як би мені хотілося продовжити цю мить у вічність, хоч я й не наважуюсь. Я ще тримаю себе в руках. Я, хоч би що, а не зламаю присяги. Встаньте, міс Ейр, ідіть. Комедії кінець.

Де я? Чи це у сні чи наяву? Невже я спала? А може, сплю й досі? Голос старої жінки змінився. її мова, жести — все раптом здалося мені знайомим, ніби моє власне обличчя в дзеркалі, ніби слова, що їх вимовили мої власні уста. Хоч я й підвелася, але не пішла геть. Приглянулася, перегорнула вогонь і знову приглянулась. Однак циганка ще нижче насунула капелюх, затулила пов'язкою обличчя і на мигах наказала мені вийти. Вогонь освітив її витягнену руку. Збуджена й наполохана своєю підозрою, я зразу звернула увагу на цю руку. Ця рука могла належати швидше особі мого віку: не зсохла долоня, гладенькі пальці, на мізинці блищав масивний перстень. Схилившися вперед, я глянула на нього й одразу впізнала перстень, який бачила вже сотні разів. Я ще раз глянула на обличчя. Тепер циганка більше не відверталася. Навпаки, вона скинула бриля й хустку, і я побачила голову.

— Тепер пізнаєте мене, Джейн? — спитав знайомий голос.

— Скиньте ще й червоний плащ, сер, тоді...

— Зав'язка затяглася у вузол — допоможіть мені...

— Розірвіть її, сер.

— Ну от і все. Годі грати комедію. Переді мною стояв містер Рочестер.

— Звідки у вас така дивна ідея, сер?

— А проте вийшло непогано? Правда?

— У дам ви мали успіх.