1Q84. Книга друга - Мураками Харуки

І от тепер, уже в тридцятирічному віці, знічев'я впадаючи в задуму, Тенґо з подивом помітив, що згадує ту десятирічну дівчину. Після уроків у порожній аудиторії вона міцно стискала його руку й прозорими очима дивилася йому прямо в обличчя. Або була в спортивному костюмі, що облягав її худорляве тіло. Або ж недільного ранку вслід за матір'ю йшла торговою вулицею Ітікави. Завжди міцно стискала губи й дивилася невідомо куди.

«Здається, що моя душа ніяк не може від неї відірватися, — думав тоді Тенґо. І тепер жалкував, що не заговорив з нею у шкільному коридорі. — Якби я тоді був зважився, то, можливо, моє теперішнє життя склалося б по-іншому».

Цього разу Тенґо згадав про Аомаме, коли в супермаркеті купував «едамаме» — молоді соєві боби. Вибираючи їх, природно, подумав про «аомаме» — зелені соєві боби. Тож, узявши в руки китицю бобів, непомітно для самого себе, застиг у задумі, ніби серед білого дня занурився в сон. Скільки часу тривав такий стан, він не пам'ятав. Прийшов до тями, коли почув жіночий голос: «Вибачте», бо своєю великою статурою він загородив доступ до прилавка з городиною.

Тенґо отямився від задуми, попросив вибачення, запхав боби у пакет і разом з іншими товарами — крабами, молоком, тофу^[6] й крекерами — попрямував до каси. Змішавшись з навколишніми домогосподарками, став у довгу чергу, яка утворилася перед молодою й недосвідченою касиркою саме під час надвечірнього напливу людей, але Тенґо цим особливо не переймався.

Якби в цій черзі перебувала Аомаме, то чи впізнав би він її? Адже минуло років двадцять, як вони не бачилися. Напевне, досить мала ймовірність того, що вони впізнали б одне одного. Або чи зміг би він окликнути її відразу, якби розминувся на вулиці й подумав: «Можливо, це вона?». Не мав у цьому певності. Можливо, забарився б і, ні на що не зважившись, пішов далі. А потім глибоко жалкував би, чому тоді не сказав жодного слова.

«Тенґо-кун, тобі не вистачає сили волі й наполегливості», — часто повторював Комацу. Напевне, він таки мав рацію. Адже, завагавшись, Тенґо думав: «Та чи варто?» — і врешті-решт відмовлявся від свого наміру. Такий мав характер.

«Та якби часом я побачив її і ми, на щастя, впізнали б одне одного, то, мабуть, я щиро, нічого не приховуючи, відкрився б їй. За столиком, щось попиваючи, у найближчій кав'ярні, куди зайшли б, якби вона мала час і погодилася на запрошення».

Він хотів розповісти їй багато чого. Що досі добре пам'ятає, як вона в аудиторії початкової школи потиснула йому руку. Як після того прагнув з нею подружитися. Докладніше про неї дізнатися. Однак ніяк не зміг. З різних причин. Найголовніша — це його боязливість. Потім він жалкував за цим. І досі ще жалкує. Але часто думає про неї. Звичайно, не сказав би, що самозадовольняється, уявляючи собі її постать у спортивному костюмі. Бо це щось таке, що не має нічого спільного зі щирістю.

«Однак, можливо, такого краще не бажати. І краще знову не зустрічатися. Бо тоді можна розчаруватися», — думав Тенґо. Можливо, вона стала просто нудною, із втомленим обличчям, працівницею якогось офісу. Або невдоволеною матір'ю, що пронизливим голосом сварить своїх малих дітей. Може, вони не матимуть жодної спільної теми для розмови. Звісно, є така можливість. А якби так сталося, то все дорогоцінне, що зберігалося в його серці, пропало б назавжди. Та все-таки Тенґо не вірив у таку прикру можливість. У рішучому погляді та вольовому профілі десятирічної дівчини він бачив непохитний намір не піддаватися часовій ерозії.

А що сталося з ним?

Від такої думки його охопила тривога.

Чи не Аомаме розчарується, якщо вони знову зустрінуться? У початковій школі Тенґо був вундеркіндом з математики, найкраще вчився майже з усіх предметів, був кремезним і добрим спортсменом. Учителі відзначали його здібності й пророкували йому велике майбутнє. Можливо, і в її очах він мав вигляд героя. Однак тепер він працює у підготовчій школі на посаді вчителя за договором, яку не можна назвати постійною. Робота в нього справді легка й дозволяє самому жити небідно, перебуваючи якомога далі від стовпів, на яких тримається суспільство. Поряд з працею у школі він пише художні твори, але ще нічого не надрукував. Підробляє також у жіночому журналі — складає гороскопи. Здобув на цьому популярність, але, правду кажучи, вся ця його писанина — чиста брехня. Ні надійних друзів, ні коханки не має. Щотижнева таємна зустріч із старшою від нього заміжньою подругою — майже єдиний його стосунок з людьми. А своїм найбільшим дотеперішнім досягненням як автора-привида — тим, що «Повітряна личинка» стала бестселером, — він у жодному разі не має права привселюдно гордитися.