РАЙ.центр - Дашвар Люко

Микишці перед очима — чорна мряка. Хіба тут дівча вгледиш? Крутиться під водою, руки вперед випростав. Десь тут вона. Десь зовсім поруч. Глибше пішов. Ще. «Та поможи вже, Боже, чи що?!» Тільки таке нахабство у голові майнуло — на безвільне тіло наштовхнувся. Ухопив… А наверх — ніяк. Силиться… А темна вода сміється та смокче з нього сили, смокче.

Свиря над Дніпром розгубився не на жарт.

— Отаке паскудство утнути! А ще — кум! — уже на поземному польоті над водою. — Та де ж він, трясця його матері, прости, Боже, за дурні слова, бо так нервуюся, що аж їсти захотів!

Ще мить покружляв. На вогні київські з жалем озирнувся.

— Отакої! Товаришам розповісти, не повірили б — щоби біля раю бути і згинути через кума і якусь дурну дівку.

І пішов під воду.

Микишка міцно тримав дівча, силився наверх, та дніпровська вода тягла все далі й далі від повітря. Подумки Микишка погодився вдруге прийняти смерть, бо ж і те правда — порушив клятву, кинувся у воду, хоч божився, що ніколи…

Кум Свиря виник поруч, коли Микишці у голові запаморочилося і він ледь не відпустив дівча. Свиря вхопився за них обох гак затято, ніби не він їх із біди тягнув, а тільки вони й могли врятувати його самого, — і до неба. Де і сили взялися.

Із салону розкішного «мазераті» коштовно неголений мажор бачив, як дівчина у білій спідниці стрімко добігла до середини мосту, вчепилася в огорожу, все вдивлялася на печерські пагорби. Зітхнув із прикрістю. З автівки. Дістав з кишені цигарку, прикурив, повільно пішов до мосту.

Кроків двадцять зробив, за спиною — вау, вау! Така дурна сигналізація у «мазераті»!

Тицьнув на кнопку — заглухни!

— Доброї ночі, — із темряви.

Він — ого! Очі — до мосту, ноги до «мазераті» тягнуть. Тільки й устиг до автівки добігти, як під колеса викотився круглий, як гарбуз, дядько років п'ятдесяти. Капелюх на лисині. В одній руці пластиковий портфель-дипломат. Кажуть, вагомий аргумент у будь-яких відносинах. Лупонеш таким по маківці — і вся дипломатія. У другій руці дядько міцно стискав велику торбу з вельвету.

— Доброї ночі, — знову. — Чуєш, синку… Оце справи до Києва за шкірку притягли. Часом, не підкажеш… — замовк. — Та ні! Спочатку скажи — звати як?

— Навіщо вам? — іронічно всміхнувся той. — А може, мені батьки забороняють розмовляти на вулиці з незнайомцями.

— А-а, жарти у вас тут такі…

Хлопець не розчув. Озирнувся на міст — на верхівці металевої конструкції завмерла дівчина, озирнулася, хитнулася і раптом кинулася у воду. Хлопець смикнувся, наче від електрошокера. Щелепа відвалилася. Тремтячою рукою до лоба.

— Що?! — розгублено до дядька. Дядько дивився повз нього. Кудись у бік Дніпра.

Хлопець задихнувся, нервово закусив губу, стояв біля «мазераті», дивився на міст, ніби картинка, як у кіно, мала повторитися за мить, аби він роздивився її краще, усвідомив, зрозумів… Німо. Здригнувся, повільно і важко — ніби у кожну ногу по дві баби вчепилися, голосять і не пускають — посунув до Дніпра. Очима по воді… Нікого.

— Що за… — тремтячою рукою по чолу. — Що за…

На міст — нікого. У воду — нікого… Ближче до води. А ті баби, що на ногах, як смиконуть. Перечепився, упав… На воду. Та що ж це?! Жарти у нас тут такі… Жарти у нас тут… Жарти, жарти… Не могла ж вона, дійсно, кинутися… У воді нікого. Щось воно…

Мобільний невчасно.

— Рома? Моя дівчина… на моїх очах кинулася з мосту…

— Так… Швидко звідти! Ти чув? Максе! Ти мене почув? Линяй звідти негайно!

Очима — на порожні хвилі, ногами до «мазераті». Що навкруги — не зрозуміти. Жарти у нас тут такі! Автівка зірвалася, біда погнала в бік печерських пагорбів. Коштовно неголений мажор однією рукою вчепився у кермо, другою тер очі, наче все, що сталося мить тому, лише наснилося.

На гранітних сходах набережної застигла мокра трійця. Дніпро ображено хлюпав на ноги — не дали свіжої крові.

Свиря з Микишкою мовчали, ніби у чомусь провинилися.

Дівча скрутилося, і куми ніяк не могли втямити — чи плакало, чи сміялося гірко. Так гірко, що куми врешті спробували заговорити до неї. Хай би відволіклася й заспокоїлася, раз уже випало далі жити.

Для годиться Свиря зіп'явся на ноги, підскочив, та над землею не полетів.

— Е-ех, пропав Божий дар…

Микишка брови насупив, на дівча глянув.

— Люба… — хтів лагідно, та щось у горлі стало. — Як звешся?

— Get out, — глухо. Сльозу втерла.