Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

А тим часом бар поволі заповнювався людьми, і розмовляти стало важкувато. Дехто з відвідувачів витріщився на Ґотанду.

— Ходімо до мене, — сказав він і підвівся з місця. — Це недалеко звідси. Дома нема нікого. А випити є що.

Проживав він і справді кварталів два від бару. Відпустивши шофера з «мерседесом», ми зайшли в будинок. Розкішний, з двома ліфтами, один з яких відмикався ключем.

— Цю квартиру придбала для мене кіностудія, коли після розлучення я опинився на вулиці, — сказав Ґотанда. — Бо, мовляв, не годиться славетному кіноактору жити в якійсь халабуді тільки тому, що власна дружина обібрала його до нитки й викинула на вулицю. Так імідж зіпсується. Виходить, що формально я винаймаю житло в кіностудії і, звісно, за нього плачу. З витрат, що підлягають списанню. А це якраз те, що треба.

Квартира Ґотанди містилася на верхньому поверсі. Простора вітальня, дві спальні й кухня. Балкон, з якого чітко видніла Токійська телебашта. Підібрані зі смаком меблі. Прості, новенькі й, як було видно з першого погляду, дорогі. Паркетна підлога, вкрита кількома перськими килимами — великими й малими — з вигадливими візерунками. Не надто твердий і не надто м’який диван. Ефектно розставлені високі рослини в кадібцях. Висяча люстра й настільна лампа в стилі італійського модерну. Ніяких зайвих прикрас, крім хіба що кількох тарілок — китайського антикваріату епохи Мін — на тумбочці. Всюди ідеальна чистота — ніде жодної пилинки. Напевне, покоївка щодня приходить прибирати. На столі — журнали мод «GQ» та архітектури.

— Гарненька квартира! — похвалив я.

— Хоч кіно в ній знімай, правда? — сказав він.

— Мабуть, що так… — погодився я, ще раз обвівши поглядом навколо себе.

— Як покладешся на дизайнерів інтер’єру, іншого й не сподівайся. Завжди матимеш щось схоже на кінознімальний майданчик. Тут зручно зніматися, але не жити. Іноді я стукаю кулаком по стінах — чи вони часом не з пап’є-маше. Життям і не пахне, ти помітив? Нічого нема, тільки зовнішній лоск.

— А чого б тобі самому не внести сюди запаху життя?

— Річ у тому, що життя особливого нема… — відповів він безвиразним голосом.

Ґотанда поставив платівку на програвач фірми «Bang and Olufsen» й опустив голку. Колонки були зі старих добрих часів — JPL Р88. Прекрасна електроніка, з нормальним звуком, з тієї епохи, коли фірма «JPL» ще не заполонила світ своїми невротичними студіо-моніторами. Зі старої платівки зазвучав голос Боба Купера.

— Що питимеш? — запитав Ґотанда.

— Мені все одно. Що ти — те й я, — відповів я.

Він пішов на кухню і приніс на таці пляшку горілки, кілька банок тоніку, відерце з льодом і три розрізаних навпіл лимони. І ми взялися пити горілку з тоніком та лимоном під холодний, чистий джаз Західного узбережжя. «Що й казати, життям тут майже не пахне», — подумав я. Та чогось особливого я в тому не вбачав. І не відчував особливої незручності. Головне — як на це подивитися. Особисто я почувався якнайкраще. Сидів собі на зручному дивані і, розслабившись, пив горілку з тоніком.

— Яких тільки можливостей я не мав! — піднявши склянку і дивлячись крізь неї на люстру, сказав Ґотанда. — Якби був захотів — став би лікарем. В університеті прослухав курс педагогіки. Міг би влаштуватися і в першокласній фірмі… А ось що вийшло. Таке от життя… Дивне та й годі. З колоди карт міг би витягти ту, яка мені подобалася. Та вважав, що в будь-якому випадку все буде гаразд. Настільки не сумнівався в собі. Й тому не зумів зробити правильного вибору.

— А от я ніколи не бачив колоди карт, — зізнався я щиро. Він глянув на мене примруженими очима й засміявся. Мабуть, подумав, що я жартую.

Він налив мені горілки, видушив половину лимона і викинув шкурку у відро для сміття.

— Навіть одружився я не з власної охоти, — провадив він далі. — Ми з нею грали в одному фільмі, тоді й непомітно подружили. Разом за місто на знімання їздили, там і випивали на пікніках, брали напрокат автомашину й гасали автострадами. Коли кінознімання скінчилося, ми ще кілька разів з нею зустрічалися. І от усі навколо нас почали вважати, що ми — ідеальна пара і незабаром одружимося. Врешті-решт нас наче вихором підхопило — й ми побралися. Тобі, гадаю, важко зрозуміти, але наш кіносвіт справді дуже тісний. Це все одно, що жити в довгому одноповерховому бараку на передмісті. Будь-яка чутка в ньому поступово набирає реальної сили, як тільки шириться між людьми… Однак я таки любив свою дружину. Вона — щось найсправжнісіньке з того, що мені життя подарувало. Я збагнув це відразу, коли одружився. Я страшенне хотів зробити її своєю. Та не вдалося. Коли я сам пробую щось вибрати — воно від мене тікає. І жінки, і ролі… А от коли мені щось накидають, я роблю все якнайкраще. Але досить самому щось захотіти, як воно тікає, наче пісок між пальцями…