Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

Літератор добув з кишені поліцейське посвідчення і, нічого не кажучи, показав його мені. «Як у кіно», — подумав я. Досі я ні разу не бачив поліцейського посвідчення, але з першого погляду зрозумів, що воно справжнє. Бо шкіра на палітурці мала такий же затертий вигляд, як і на черевиках. І все-таки цей молодик виставив посвідчення так, ніби нав’язував мені журнал своєї літературної групи.

— Поліцейське відділення Акасака, — відрекомендувався Літератор.

Я кивнув.

Рибалка стояв поряд і, засунувши руки в кишені пальта, не промовляв ні слова. Тільки ніби ненароком просунувши одну ногу за поріг. Так, щоб двері не змогли зачинитися. От тобі й маєш! Справді ніби якесь кіно…

Літератор запхав посвідчення назад у кишеню і якусь хвилину оглядав мене з ніг до голови. Я стояв з мокрою головою, у халаті, накинутому на голе тіло. В зеленому банному халаті фірми «Ренома». Звісно, ліцензійного виробництва, з написом на спині «Ренома». Волосся пахло шампунем «Велла». Чогось соромитися не було підстав. А тому я терпеливо чекав, що співрозмовник мені скаже.

— Річ у тому, що ми хотіли б вас про дещо розпитати, — сказав Літератор. — Вибачте, але чи не могли б ви прийти з нами в дільницю?

— Розпитати? Про що? — поцікавився я.

— Про це ми поговоримо пізніше, — відповів він. — Оскільки під час такої розмови треба дотримуватися певних формальностей, скласти протокол і таке інше, то, якщо можна, ми хотіли б зустрітися з вами в офіційній обстановці.

— А переодягтися можна? — запитав я.

— Звичайно, — безбарвним голосом, з незмінно-байдужим виразом обличчя відповів Літератор. «Ґотанда зіграв би роль агента поліції набагато реальніше, набагато майстерніше», — раптом подумав я. Та що поробиш — така вона, ця реальність…

Поки я переодягався у найдальшій кімнаті, вони так і стояли на порозі при відкритих дверях. Я натягнув улюблені джинси, сірий светр, поверх светра одягнув твідовий піджак. Висушив волосся, причесався, запхав у кишені гаманець, записник і ключі, зачинив вікно, вимкнув газовий вентиль на кухні, загасив світло, перемкнув телефон на автовідповідач. І взувся в кеди «топ-сайдер». Непрошені гості пильно дивилися на це, як на щось дивовижне. Рибалка все ще стояв у дверях, просунувши одну ногу за поріг.

Автомобіль стояв трохи віддалік від входу в будинок — щоб не привертати до себе уваги. Звичайнісінький патрульний автомобіль, за кермом — поліцейський в уніформі. Першим у салон заліз Рибалка, потім — я, а за мною — Літератор. Усе це також відбувалось, як у фільмі. Літератор хряснув дверцятами, і серед повної мовчанки автомобіль рушив.

Дорога була забита, і патрульний автомобіль, не вмикаючи сирени, пересувався повільно. За комфортністю він не відрізнявся від таксі. Хіба що лічильника не було. Ми довше простоювали, ніж їхали, а тому водії сусідніх автомашин витріщалися на мою фізіономію. Ніхто в салоні не вимовляв ні слова. Схрестивши руки на грудях, Рибалка пильно вдивлявся вперед. Літератор поглядав за вікно з таким серйозним виглядом, ніби вправлявся у змалюванні краєвиду. «Цікаво, що вимальовується в його голові?» — подумав я. Напевне, щось похмуре, з використанням незрозумілих слів. «Весна як така нагрянула бурхливо й принесла з собою лиховісні зміни. Її поява розбурхала пристрасті безвісних людей, що тулилися в закутках міста, і безшумно викинула їх на купу безплідного сипучого піску».

Уявивши собі такий текст, я захотів геть-чисто його виправити. Бо що таке «весна як така»? Або що таке «безплідний сипучий пісок»? Та на півдорозі подібне редагування мені, звісно, обридло і я відмовився від нього. Вулиці Сібуя, як завжди, заполонили безголові школярі у своїй клоунській одежі. Ні «розбурханих пристрастей», ні «сипучого піску» не було видно.

У поліцейському відділенні мене відвели на другий поверх у кабінет дізнання. У невелику, завбільшки сім квадратних метрів кімнату з малюсіньким віконцем, з якого майже не пробивалося світло. Напевне, стіна сусідньої будівлі підступала до нього впритул. У кабінеті стояли стіл, два залізні конторські крісла і два додаткові табурети, вкриті полівеніловою плівкою. На стіні висів годинник — здавалось, примітивнішого не придумаєш. І більше — нічого. Нічогісінько. Ні настінного календаря, ні картини. Ні полиць для документів. Ні вази з квітами. Ні плакатів з гаслами. Ні чайного начиння. Тільки стіл, крісла, табурети й годинник. На столі — попільниця і стосик папок для справ. Зайшовши в кабінет, мої поводирі зняли плащі, поскладали на табурети, а мене посадили в залізне крісло. Рибалка вмостився по той бік стола, навпроти мене. Літератор стояв віддалік, раз по раз перегортаючи сторінки блокнота. Якийсь час ніхто не відкривав рота. Мовчав і я.