Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки

— Учора в полудень ця жінка замовила двомісний номер у дорогому готелі на Акасака й о п’ятій годині зайшла туди сама, — сказав Рибалка. — Персоналу повідомила, що її чоловік прийде пізніше. Прізвище й телефонний номер указала видумані. Номер оплатила наперед готівкою. О шостій подзвонила готельній службі й замовила вечерю на одну особу. Упродовж усього того часу залишалася сама. О сьомій було виставлено в коридор тацю з порожнім посудом. І повішено на дверях табличку «Не турбувати». Дванадцята година дня — час розрахунку й звільнення номера в готелі. О дванадцятій тридцять чергова внизу подзвонила в номер, але трубку ніхто не взяв. На дверях все ще висіла табличка «Не турбувати». На стук у двері ніхто не озвався. Працівники готелю запасними ключами відімкнули двері. І побачили всередині мертву голу жінку. У такій самій позі, як на першій фотографії. Ніхто не помітив, щоб у номер хтось сторонній заходив. На верхньому поверсі готелю — ресторан, і ліфтами постійно піднімаються і спускаються люди. Людський потік безперервний. Ось чому цей готель часто використовують для таємних зустрічей. Тут нікого не вислідиш…

— В її сумочці не знайшли нічого, що могло б вивести на слід убивці, — сказав Літератор, — Ні прав водія, ні записника, ні кредитної чи грошової картки. Тільки косметичку, тридцять тисяч єн у гаманці й протизаплідні таблетки. І більше нічого… А втім, ні! В самому куточку гаманця, в несподіваному місці, лежала візитна картка. Ваша картка.

— Ви справді не знаєте цієї жінки? — наполягав Рибалка.

Я похитав головою. Якби я тільки мав змогу, я з радістю співпрацював би з поліцією у розкритті злочину — вбивства Мей. Однак зараз я передусім мусив думати про живих.

— Ну, то ви скажете, де й що робили вчора ввечері? Тепер, я думаю, ви зрозуміли, чому ми привезли вас сюди й допитуємо?… — сказав Літератор.

— О шостій годині я сидів дома сам-один і вечеряв, потім читав книжку, трохи випив і ще до дванадцятої ліг спати, — відповів я. Нарешті пам’ять повернулася до мене. Чи не тому, що я побачив фотографію мертвої Мей?

— За той час з ким-небудь зустрічалися? — спитав Рибалка.

— Ні з ким. Весь вечір був сам, — відповів я.

— А по телефону ні з ким не говорили?

— Ні, — відповів я. — Десь о дев’ятій хтось мені подзвонив, але телефон був на автовідповідачеві, і я не взяв трубки. Пізніше я дізнався, що дзвонили у зв’язку з роботою.

— А чого ви вмикали автовідповідач, коли були дома? — запитав Рибалка.

— Бо під час відпустки не хотів ні з ким говорити про роботу, — відповів я.

Вони попросили назвати ім’я і дати телефонний номер клієнта, який мені дзвонив. Я назвав.

— А після вечері ви тільки книжку читали? — допитувався Рибалка.

— Спочатку вимив тарілки. Потім читав.

— Яку книжку?

— Може, ви не повірите — читав «Процес» Кафки.

Рибалка записав: «Процес» Кафки.Не знав ієрогліфів слова «процес», і Літератор йому підказав. Як я і сподівався, про «Процес» Кафки він знав не з чужих вуст.

— Виходить, до дванадцятої читали, — вів далі Рибалка. — І випивали.

— Як почало смеркати, спочатку пиво… Потім бренді.

— І скільки випили?

Я спробував згадати.

— Пива — дві банки. Бренді — десь чверть пляшки. І закушував консервованими персиками.

Рибалка записав: «Закушував консервованими персиками».

— Як іще щось згадаєте — скажете нам. Будь-яка дрібниця може стати у пригоді.

Я подумав ще трохи, але нічого не міг пригадати. Справді нічим не примітний вечір. Я тільки спокійнісінько читав книжку. І того ж таки непримітного вечора хтось задушив Мей панчохою.

— Не можу згадати, — відповів я.

— Послухайте, я б вам радив серйозно подумати, — відкашлявшись, сказав Літератор. — Бо ви опинилися в дуже невигідному становищі.

— Про яке невигідне становище може йти мова, коли я нічого не робив? — заперечив я. — Я — людина вільної професії, а тому свої візитні картки роздаю багатьом клієнтам. Як моя картка потрапила до тієї дівчини — гадки не маю, але з цього ніяк не випливає, що я її вбив.

— Якби візитна картка не мала до вас стосунку, то чого б вона зберігалася в найглибшому куточку гаманця? — спитав Рибалка. — Щодо цього в нас є дві гіпотези. Перша: ця жінка належить до ваших ділових клієнтів. Вона домовилася про таємну зустріч з якимось чоловіком, який, можливо, її вбив. Той чоловік вигорнув з її сумочки все, що могло вивести на його слід, і зник. І лише візитну картку, що була в найглибшому кутку гаманця, не помітив. Друга: ця жінка — професійна повія. Високої категорії. З тих, що орудують в першокласних готелях і не носять із собою нічого такого, що могло б їх видати. Та от з якоїсь невідомої причини клієнт її вбив. Грошей не забрав, а тому вбивця — напевне, маніяк. Як ви думаєте, такі гіпотези можна розглядати?