Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 - Мураками Харуки

Юкі мовчала. Тиша, як вода, проникала в мої вуха. Я переклав трубку з правового на лівий бік.

— Ти не хочеш поїхати куди-небудь перекусити? — спитав я. — Може, знову набиваєш шлунок усіляким непотребом, га? З’їмо чого-небудь трохи смачнішого. Останніми днями я майже нічого не їв. Коли живу сам-один, апетит пропадає.

— О другій у мене ділова зустріч. Якщо до того часу, то я не проти.

Я зиркнув на годинник. Минула одинадцята.

— Гаразд! Я зараз приготуюсь і заїду до тебе. Буду через півгодини, — сказав я.

Я переодягнувся, випив помаранчевого соку з холодильника, запхав у кишеню гаманець і ключі від автомобіля. «Отже…» — подумав я. Однак мені здалося, ніби я щось забув. Так, справді. Забув поголитись. Я зайшов у ванну й старанно поголився. Дивлячись у дзеркало, подумав: «Чи я ще зійду за двадцятирічного?» Можливо, зійду. Та кого це хвилюватиме, маю я вигляд двадцятирічного чи не маю? Усім байдуже. Після того я ще раз почистив зуби.

Надворі стояла гарна погода. Літо вже було в розпалі. Якби тільки дощі не випадали, це була найкраща пора року. Я натягнув сорочку з короткими рукавами й тонкі бавовняні штани, начепив темні окуляри й погнав «Субару» до будинку Юкі. І по дорозі навіть насвистував собі під ніс.

«Ку-ку!» — подумав я.

Літо…

Сидячи за кермом, я згадав про літню школу свого дитинства. О третій годині в ній наставав обідній сон. Та я ніколи не міг заснути. І тільки думав: «Невже діти задрімають, якщо дорослі їм накажуть так зробити?» Та все-таки більшість дітвори міцно засинала. А от я цілу годину вдивлявся у стелю. І коли так дивився, то мені почало здаватися, ніби стеля — окремий, незалежний світ. І якщо туди піти,то він виявиться зовсім іншим, відмінним од нашого. Світом, в якому помінялися місцями низ і верх. Як в «Алісі в Країні Чудес». Я ціле літо про це думав. А тому з літньої школи мені пригадується тільки стеля. Ку-ку!

За мною тричі просигналив якийсь «Седрик». На світлофорі горіло зелене світло. «Заспокойся, — подумки сказав я йому. — Навіть якщо спішитимеш, однаково не доберешся до найкращого місця у своєму житті». І я поволі рушив.

Усе-таки літо…

Я подзвонив із під’їзду — і Юкі відразу спустилася вниз. У вишуканій сукні з короткими рукавами, ноги в сандаліях, на плечі — дамська сумочка з темно-синьої шкіри.

— Ти сьогодні шикарно одяглася! — сказав я.

— Я ж вам казала, що о другій у мене ділова зустріч, — відповіла вона.

— Сукня тобі дуже личить. Просто блиск! — сказав я. — Ти маєш вигляд зовсім дорослої.

Вона всміхнулась, але нічого не відповіла.

Ми зайшли в найближчий ресторан і замовили по ленчу: суп, спагеті з лососиновим соусом, смажений судак і салат. До дванадцятої години ресторан був порожній, а їжа зберігала пристойний смак. А на початку першої, коли службовці фірм сунули на обід, ми вийшли з ресторану й сіли в автомобіль.

— Куди поїдемо? — спитав я.

— Нікуди. Покатаємося по колу й повернемося назад, — відповіла Юкі.

— Протисуспільний вчинок. Даремна трата бензину, — сказав я. Однак Юкі не зреагувала. Вдала, ніби не чує. «Ну, що ж, — подумав я, — місто вже давно загазоване. То хіба когось хвилюватиме те, що повітря ще трохи забрудниться, а затори на вулицях стануть іще нестерпнішими?»

Юкі натиснула на кнопку стереомагнітофона. Зазвучала мелодія «Fear of Music» гурту «Talking Heads». Цікаво, коли це я вставив цю касету? Багато чого випадає з пам’яті…

— Я вирішила найняти репетиторку, — повідомила Юкі. — От сьогодні ми з нею зустрінемося. Мені її тато підшукав. Я сказала йому, що хочу вчитись, і наступного дня він її знайшов. Сказав, що це акуратна й добра людина. Як це не дивно, мені захотілось учитися, коли я побачила той фільм.

— Той фільм? — перепитав я. — «Нерозділене кохання»?

— Ага, — відповіла вона й трохи зашарілась. — Я знаю, що цей фільм — сама дурість. Та коли його продивилася, раптом захотіла вчитися. Гадаю, завдяки тому, що побачила, як ваш друг виконував роль учителя. Спочатку подумала, що він придуркуватий, але потім зрозуміла. Щось у ньому приваблює. Видно, в нього був талант, чи не так?

— О, так. Особливий талант, це точно.

— Угу…

— Та, звісно, це була гра, видумка. Щось таке, що не має нічого спільного з реальністю. Ти мене розумієш?