Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин

Полонені попадали одне на одного, приземлившись на якійсь сільській вуличці. Набряклі очі Гаррі якусь мить призвичаювались, а тоді він побачив ковану залізну браму з двох половин, за якою починалася довга під'їзна алея. Відчув тонесеньку цівочку полегшення, бо Волдеморта там не було. Гаррі, чинячи опір видінням, знав, що той зараз у якійсь дивній фортеці на самому вершечку вежі. Скільки Волдемортові треба часу, щоб повернутися, коли він довідається, що Гаррі тут, то вже інша річ…

Один хапун підійшов до брами й потрусив її.

— Як нам зайти? Тут замкнуто, Ґрейбек, я не можу… чорт!

Він злякано відсмикнув руки. Залізо звивалося й вигиналося, викручуючись з абстрактних завитків та кілець у страхітливе лице, що заговорило деренчливим лунким голосом:

— Назвіть мету прибуття!

— Ми маємо Поттера! — тріумфально заявив Ґрейбек. — Упіймали Гаррі Поттера!

Брама відчинилася.

— Ходімо! —звелів Ґрейбек своїм поплічникам, і бранців потягли за браму, а далі алеєю між рядами високого живоплоту, що притишував їхні кроки. Гаррі побачив над собою примарний білий силует і зрозумів, що то павич—альбінос. Спіткнувся, але Ґрейбек швидко поставив його на ноги. Він ішов, хитаючись, боком, прив'язаний спиною до спин чотирьох інших бранців. Заплющивши набряклі очі, на мить дозволив пекучому болю в шрамі себе подолати, бо хотів знати, що зараз робить Волдеморт, чи вже знає, що Гаррі впіймали…

— …виснажена людина заворушилася під ковдрою й повернулася до нього схожим на череп обличчям… кволий чоловік спробував сісти і втупився великими запалими очима в нього, у Волдеморта, а тоді засміявся. У роті в нього майже не було зубів…

— То ти таки прийшов. Я знав, що ти прийдеш… колись. Але прийшов ти дарма. Я ніколи її не мав.

— Брешеш!

Гаррі охопила Волдемортова лють, шрам, здавалося, вибухне з болю, але він повернувся свідомістю у власне тіло, намагаючись там залишатися, поки бранців штурхали по гравію.

їх усіх залило світлом.

— У чому справа? — запитав холодний жіночий голос.

— Нам треба побачити Того—Кого—Не—Можна—Називати! — проскрипів Ґрейбек.

— Ти хто такий?

— Ви ж мене знаєте! — У голосі вовкулаки почулася образа. — Фенрір Ґрейбек! Ми вловили Гаррі Поттера!

Ґрейбек схопив Гаррі й розвернув обличчям до світла, примусивши інших полонених теж розвернутися.

— Я розумію, що він розпух, мадам, але це він! — втру тився Скабіор. — От придивіться й побачите шрам. А оце дівчисько бачите? Це та бруднокровка, що з ним тинялася, мадам. Немає сумніву, що це він, а ще ми маємо його чарівну паличку! Осьо, мадам…

Гаррі бачив, що Нарциса Мелфой розглядає його набрякле лице. Скабіор кинув їй тернову чарівну паличку. Нарциса підняла брови.

— Заведіть їх сюди, — звеліла.

Штурханами й копняками Гаррі та інших бранців загнали по широких кам'яних сходах в обвішаний портретами передпокій.

— Ідіть за мною, — сказала Нарциса й повела їх через передпокій. — Мій син, Драко, вдома на весняних кані кулах. Якщо це Гаррі Поттер, він його впізнає.

Вітальня сліпила очі після темряви надворі. Навіть з напівзаплющеними очима Гаррі бачив, яка ця кімната велика. Зі стелі звисала кришталева люстра, а на темно—фіолетових стінах портретів було ще рясніше, ніж у передпокої. Коли хапуни заштовхали полонених до вітальні, з крісел біля пишно оздобленого мармурового каміна підвелися дві постаті.

— Шо таке?

Гаррі впізнав жахливо знайомий манірний голос Луціуса Мелфоя. Він запанікував, не бачачи виходу. Однак тепер, коли його охопив ще більший жах, легше стало блокувати Волдемортові думки, хоча шрам усе одно палав.

— Вони кажуть, що впіймали Поттера, — пролунав холод ний Нарцисин голос. — Драко, ану підійди.

Гаррі не наважувався поглянути прямо на Драко, але бачив краєм ока цю трохи вищу за нього постать, що підвелася з крісла, з блідим загостреним обличчям і тьмяними очима під білявим волоссям.

Ґрейбек знову примусив бранців розвернутися так, щоб Гаррі став просто під люстрою.

— Ну, хлопче? — прохрипів вовкулака.

Гаррі опинився перед великим позолоченим дзеркалом з вигадливими завитками на рамі, що стояло на каміні. Уперше після площі Ґримо він крізь щілинки очей побачив себе в дзеркалі.

Обличчя в нього було величезне, блискуче й рожеве, усі риси спотворені Герміониними чарами. Чорне волосся сягало плечей, на щоках чорніла тінь заросту. Якби він не знав, що це справді він, то дуже б здивувався, хто ж це нап'яв його окуляри. Вирішив мовчати, бо голос його зрадив би, а ще уникав зорового контакту з Драко, поки той наближався.