Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії - Роулинг Джоан Кэтлин

— Він бився з Дологовим, — крикнув їй Еберфорс, — а потім я його не бачив!

— Тонке, — сказала Джіні, —Тонке, я не сумніваюся, що з ним усе гаразд…

Але Тонке уже зникла в куряві, майнувши вслід за Ебер—форсом. Джіні безпомічно глянула на Гаррі, Рона й Герміону.

— З ними все буде добре, — сказав Гаррі, хоч і розумів, що це тільки порожні слова. — Джіні, ми зараз повернемось, ти, головне, нікуди не лізь, бережи себе… Побігли! — гукнув він Ронові й Герміоні, і вони помчали назад, туди, де за міцною стіною кімната на вимогу чекала наступного гостя, щоб виконати його наказ.

"Мені потрібне місце, де все заховано", — почав благати її подумки Гаррі, і після третьої спроби в стіні матеріалізувалися двері.

Несамовитий галас бою вщух тієї ж миті, коли вони переступили поріг і зачинили за собою двері. Запала суцільна тиша. Вони були в приміщенні завбільшки як собор, вельми схожому на містечко, вибудуване з речей, захованих тисячами давно померлих учнів.

— І він навіть не подумав, що сюди може зайти хто завгодно? — здивувався Рон, і голос його луною відгукнувся в тиші.

— Він думав, що ніхто, крім нього, — відповів Гаррі. —Але йому не пощастило, бо мені колись довелося тут дещо заховати… сюди, — додав він, — я думаю, там…

Він проминув опудало троля і щезальну шафу, полагод—

жену торік Драко Мелфоєм з такими катастрофічними наслідками, а тоді завагався, придивляючись до проходів з різним мотлохом. Не міг пригадати, куди йти далі…

— Акціо діадема, — вигукнула у відчаї Герміона, проте ніщо до них не полетіло. Здавалося, що кімната, як і ґрін—ґотське підземелля, не бажає так легко розлучатися зі схованими в ній речами.

— Давайте розділимось, — сказав Гаррі друзям. — Шукайте кам'яне погруддя старого чоловіка в перуці й тіарі! Воно стоїть на шафі, причому, десь зовсім близько…

Вони рушили кожен своїм переходом. Гаррі чув кроки друзів, що відлунювали від височенних стосів мотлоху—пляшок, капелюхів, кліток, стільців, книжок, зброї, мітел, биток…

— Це десь тут, — бурмотів сам собі Гаррі. — Десь тут… десь тут…

Він усе далі заглиблювався в цей лабіринт, шукаючи знайомі ще з попереднього відвідування кімнати предмети. Власне дихання голосно лунало у вухах… І раптом здригнулася, здається, вся його душа. Ось вона, попереду, потріскана стара шафа, в якій він колись заховав був свій підручник з настійок, а зверху на ній стоїть погруддя рябого кам'яного чаклуна, що мав на голові стару запорошену перуку і древню вицвілу тіару.

Він уже простяг по неї руку, хоч їх і відділяло ще зо три метри, коли почув за спиною чийсь голос:

— Не спіши, Поттер.

Він різко зупинився й озирнувся. Позаду стояли пліч—о—пліч Креб і Ґойл, цілячись у Гаррі чарівними паличками. У невеличкому проміжку між їхніми глузливо вишкіреними пиками він побачив Драко Мелфоя.

— У тебе, блін, моя чарівна паличка, Поттер, — сказав Мелфой і вистромив свою нову паличку в той проміжок між Кребом і Ґойлом.

— Уже не твоя, — важко видихнув Гаррі, міцніше стискаючи чарівну паличку з глоду. — Усе переможцям, Мелфою. А хто тобі позичив твою?

— Мати, — відповів Драко.

Гаррі всміхнувся, хоч у цій ситуації було не до сміху. Він ніде не чув Рона й Герміони. Мабуть, подалися десь в інший бік, шукаючи діадеми.

— А чого це ви не з Волдемортом? —поцікавився Гаррі.

— Бо нам дадуть винагороду, — відповів Креб. Його голос прозвучав на диво м'яко як для такого здорованя. Гаррі ще не доводилося чути такої його манери розмовляти. Креб усміхався, як мала дитина, котрій пообіцяли цілу торбу цукерок. — Кароче, ми трохи відстали, Поттер. Вирішили не спішити. Вирішили привести йому тебе.

— Гарний задум, — глузливо зобразив захоплення Гаррі. Він просто не міг повірити, що опинився вже так близько, і все може зірватися через Мелфоя, Креба і Ґойла. Помалу позадкував до погруддя, на якому сидів скособочений горо—кракс. Якби ж йому пощастило його схопити, перш ніж почнеться бійка…

— А як ви сюди потрапили? — запитав він, намагаючись відвернути їхню увагу.

— Та я ж, блін, торік трохи що не жив у кімнаті захованих речей, — відповів різким голосом Мелфой. — Я знаю, як у неї потрапляти.

— Ми ховалися в коридорі, — прохрипів Ґойл. — Бо ми вже вміємо вичаклувати закляття "Розалюзення"! А тоді, кароче, —його пика тупо вишкірилась, — ти приперся прямо нам під ніс і сказав, що шукаєш якусь діводему! Що за діводема?