Гаррі Поттер і в’язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин

Гаррі раптом уявив, як він ховається за величезною, завбільшки з Геґріда, постаттю, що тримає в руці здоровенну довбню. Професор Люпин вів далі:

— Патронус — це втілення позитивної енергії, тих відчуттів, що служать поживою для дементорів, тобто надії, радості, бажання жити. Але, на відміну від людини, патронус зовсім не відчуває відчаю, тому дементори не здатні йому зашкодити. Проте мушу попередити, Гаррі: це закляття може виявитися для тебе заскладним. Воно не під силу навіть багатьом досвідченим чарівникам.

— А як виглядає патронус? — поцікавився Гаррі.

— Кожен по різному, залежно від чарівника, що його викликає.

— А як його викликати?

— За допомогою магічної формули, яка спрацьовує лише тоді, коли зумієш цілковито зосередитися на своєму найщасливішому спогаді.

Гаррі почав згадувати щасливі моменти свого життя. Зрозуміло, коли він жив з Дурслями, нічого такого не було. Подумав про Гоґвортс і згадав свій перший політ на мітлі.

— Гаразд, — сказав він, намагаючись якнайвиразніпіе пережити те дивовижне відчуття…

— А магічна формула звучить так… — прокашлявся Люпин, — Експекто патронум!

— Експекто патронум, — ледь чутно повторив Гаррі. — Експекто патронум.

— Ти добре зосередився на щасливому спогаді?

— Ну.. так… — відповів Гаррі, знову уявляючи той перший політ. — Експекто патроно… ні, патронум… вибачте… експекто патронум, експекто патронум…

Зненацька з кінчика його чарівної палички вирвалося щось подібне на струмінь сріблястого газу.

— Ви бачили? — схвильовано запитав Гаррі. — Щось відбулося!

— Дуже добре, — усміхнувся Люпин. — Ну, що ж… ти готовий випробувати це на дементорі?

— Так, — відповів Гаррі. Він міцно стиснув чарівну паличку і став у центрі порожнього класу. Намагався думати тільки про політ, але йому щось заважало… Будь–якої миті він може знову почути свою маму…Але не можна про це думати, бо тоді він справді її почує, а він цього не хоче… Чи, може, хоче?..

Люпин ухопився за накривку ящика і смикнув її на себе.

З ящика поволі підвівся дементор. Його приховане каптуром обличчя було звернене до Гаррі, а лискуча, вкрита струпами рука трималася за плащ. Світло замерехтіло і згасло. Дементор, важко і хрипко дихаючи, почав повільно насуватися на нього. На Гаррі накотилася хвиля крижаного холоду…

— Експекто патронум! — заверещав Гаррі. — Експекто патронум! Експекто…

Але кімната разом з дементором уже почала розпливатися, Гаррі знову провалювався крізь густий білий туман, а голос матері відлунював гучніше, ніж будь–коли…

— Не Гаррі! Не Гаррі! Благаю… я зроблю все, що треба!

— Відійди… відійди, дівчисько…

— Гаррі…

Гаррі здригнувся й опритомнів. Він лежав горілиць на підлозі. У класі знову світилося. Гаррі не потрібно було питати, що сталося.

— Вибачте, — прошепотів він і сів, відчуваючи під окулярами крапельки поту.

— Усе гаразд? — запитав Люпин.

— Так… — Гаррі притулився до парти.

— На… — Люпин дав йому шоколадну жабку. — З’їж перед наступною спробою. Я знав, що з першого разу не вийде, і був би вражений, якби вийшло.

— Щоразу гірше, — проказав Гаррі, відкушуючи голову жабки. — Вона тепер кричала ще голосніше… а також він… Волдеморт…

Люпин поблід ще більше, ніж завжди.

— Гаррі, якщо не хочеш продовжувати, я тебе чудово зрозумію…

— Хочу! — рішуче вигукнув Гаррі і кинув у рот усю жабку. — Я мушу! А раптом дементори з’являться на матч із Рейвенкловом? Я не маю права знову впасти. Якщо ми програємо, нам не бачити кубка з квідичу!

— Ну, що ж… — сказав Люпин. — Спробуй вибрати інший щасливий спогад… Цей, мабуть, був недостатньо яскравий…

Гаррі замислився і вирішив, що спогад про те, як вони торік виграли чемпіонат гуртожитків, поза сумнівом, найщасливіший. Він знову міцно стиснув чарівну паличку і вийшов на середину класу.

— Готовий? — запитав Люпин, ухопившись за накривку ящика.

— Готовий, — відповів Гаррі, щосили намагаючись уявляти тільки щасливу перемогу Ґрифіндору і не думати про те, що станеться, коли відкриється ящик.

— Давай! — вигукнув Люпин, відкидаючи накривку.

В кімнаті знову запанували темрява і крижаний холод. Дементор насувався на нього, хрипко дихаючи і простягаючи свою гнилу руку…