Гаррі Поттер і в’язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин

— Експекто патронум! — заволав Гаррі. — Експекто патронум! Експекто пат…

Білий туман затьмарив йому розум… довкола рухалися великі розмиті форми… тоді пролунав новий голос — голос чоловіка, що панічно кричав…

— Лілі, бери Гаррі й тікай! Це він!.. Біжи! Тікай! Я його затримаю…

Було чути, як хтось вибігає з кімнати… раптом розчахуються двері… лунає пронизливий регіт…

— Гаррі! Гаррі… отямся…

Люпин щосили бив його по щоках. Цього разу минула ціла хвилина, поки Гаррі збагнув, чого він лежить на запорошеній підлозі класу.

— Я чув свого тата, — пробурмотів він. — Я вперше його почув… він намагався зупинити Волдеморта… щоб мама встигла втекти…

Гаррі раптом усвідомив, що піт на його обличчі змішався зі слізьми. Він нахилився, ніби, щоб зав’язати шнурки, а сам непомітно витер мантією сльози.

— Ти чув Джеймса? — якимось дивним голосом перепитав Люпин.

— Так… — глянув на нього Гаррі. — А що… хіба ви знали мого тата?

— Я… я добре його знав, — відповів Люпин. — Ми в Гоґвортсі товаришували. Слухай, Гаррі… мабуть, на сьогодні досить. Це закляття неймовірно складне… Даремно я піддав тебе таким випробу…

— Ні! — вигукнув Гаррі і звівся на ноги. — Ще одну спробу! Мабуть, я пригадую не найщасливіші моменти, ось у чому річ… Зачекайте…

Він почав напружено думати. Посправжньому щасливий–щасливий спогад… такий, щоб міг перетворитися на доброго й могутнього патронуса…

О!.. Та мить, коли він уперше довідався, що він чарівник і поїде від Дурслів у Гоґвортс! Якщо й це не найщасливіший спогад, тоді навряд чи й були в нього ще щасливіші… Гаррі зібрав усі сили і зосередився на тих своїх відчуттях, коли збагнув, що покидає Прівіт–драйв. Звівся на ноги і знову став перед ящиком.

— Готовий? — запитав Люпин, що й сам був не радий з цього всього. — Зосередився? Гаразд… давай!

Він утретє відкинув накривку, і з ящика виліз дементор. Кімната стала темною і холодною…

— ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! — заревів Гаррі. — ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ! ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!

У нього в голові знову залунав крик… але цього разу здалося, ніби він долинає з поганенького радіоприймача. Тихіше, гучніше, знову тихіше… але він і далі бачив дементора… той зупинився… і раптом з кінця Гарріної палички вилетіла величезна срібляста тінь, що зависла між ним і дементором. У Гаррі дрижали ноги, але він стояв, не падав, хоч і не знав, чи довго зуміє так протриматися…

— Рідікулюс! — крикнув Люпин і стрибнув уперед.

Щось голосно ляснуло, і патронує щез разом з дементором. Гаррі впав у крісло, відчуваючи таку втому, мовби щойно пробіг два кілометри. Краєм ока бачив, як професор Люпин наставив на ховчика чарівну паличку (той знову перетворився на сріблясту кулю) і загнав його назад у ящик.

— Прекрасно! — вигукнув Люпин, підходячи до Гаррі. — Прекрасно, Гаррі! Ну й початок!

— Може, ще одну спробу? Одненьку?

— Не тепер, — рішуче заперечив Люпин. — На сьогодні цілком досить. На…

Він простяг Гаррі великий шматок найкращого медоворуцівського шоколаду.

— З’їж усе, щоб мадам Помфрі не пила з мене кров. То що — наступного четверга о тій самій годині?

— Добре! — сказав Гаррі і відкусив шматочок шоколаду. Люпин загасив світло.

— Пане професоре! — Гаррі щось згадав. — Якщо ви знали мого тата, то мусили знати й Сіріуса Блека?

Люпин хапливо обернувся.

— Чого ти так думаєш? — різко спитав він.

— Та просто… тобто я знаю, що вони також товаришували в Гоґвортсі…

Люпин полегшено зітхнув.

— Так, я його знав, — коротко сказав він. — Або думав, що знав… Але тобі час бігти, вже пізно.

Гаррі вийшов з класу, пройшов коридором і завернув за ріг. Там присів за постаттю лицаря в обладунках, щоб доїсти шоколад. «Мабуть, не варто було згадувати Блека: Люпин явно не хотів говорити на цю тему».

Гаррі знову полинув думками до мами й тата… Незважаючи на шоколад, він почувався абсолютно виснаженим. Слухати передсмертні крики батьків — що могло бути гіршим? Проте це вперше він чув їхні голоси, якщо, звичайно, не брати до уваги часу, коли був немовлям. Але Гаррі розумів: якщо в ньому й далі житиме бажання чути ці голоси, то йому ніколи не вдасться вичаклувати сильного патронуса й перемогти дементорів…

— Вони мертві, — твердо вимовив він. — Вони мертві, і скільки не прислухайся до їхніх голосів, вони не оживуть. Мусиш взяти себе в руки, якщо хочеш виграти той Кубок.