Гаррі Поттер і в’язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин

— Гаррі, ти просто супер! — ревів Шеймус Фініґан.

— Але ж то було файно! — гудів над головами ґрифіндорців Геґрід.

— Це був дуже непоганий патронус, — шепнув йому хтось на вухо.

Гаррі озирнувся й побачив професора Люпина, що здавався враженим і щасливим водночас.

— Дементори нічого мені не зробили! — збуджено вигукнув Гаррі. — Я взагалі нічого не відчув!

— Тому, що вони… е–е… не були дементорами, — усміхнувся Люпин. — Ходімо, глянеш… — і він вивів Гаррі з натовпу.

— Ти добряче перелякав містера Мелфоя, — сказав він.

Гаррі придивився. На землі чорною купою лежали Мелфой, Креб, Ґойл і капітан слизеринської команди Маркус Флінт. Усі вони безладно намагалися вивільнитися з–під довгих чорних мантій з каптурами. Мелфой, здається, товкся просто по Ґойлових плечах. А над ними всіма височіла смертельно розлючена професорка Макґонеґел.

— Нікчемний маскарад! — репетувала вона. — Підла й боягузлива спроба зашкодити ґрифіндорському ловцеві! Вас усіх суворо покарають, а зі Слизерину я знімаю п’ятдесят очок! Я поговорю про вашу поведінку з професором Дамблдором, можете не сумніватися! Ось він, до речі, сам сюди йде!

Це вже була справжня кульмінація ґрифіндорської перемоги. Рон, що ледве проштовхався до Гаррі, мало не вмер зі сміху, коли побачив, як Мелфой намагався виповзти з мантії, раз по раз наступаючи на голову Ґойла.

— Гаррі, ходи! — крикнув Джордж. — Треба відсвяткувати! Збираємося в нашій вітальні!

— Іду! — вигукнув Гаррі.

Щасливий, як ніколи, він вийшов зі стадіону на чолі команди в яскраво–червоній формі і рушив до замку.

* * *

Здавалося, ніби вони вже здобули Кубок. Святкування затяглося до пізньої ночі. Фред із Джорджем кудись зникли, а за пару годин повернулися з цілою батареєю пляшок маслопива, гарбузовою шипучкою та кількома торбами цукерок з «Медових руць».

— Як вам це вдалося? — запищала Анжеліна Джонсон, коли Джордж почав жбурляти в юрбу м’ятні карамельки у формі жабок.

— Нам трошки допомогли Муні, Червохвіст, Гультяй і Золоторіг, — прошепотів Фред на вухо Гаррі.

І лиш одна особа не святкувала разом з усіма. Герміона, хоч як це дивно, сиділа в кутку і намагалася читати величезну книгу «Життя і звички британських маґлів». Гаррі вийшов з–за столу, де Фред і Джордж почали жонглювати пляшками з маслопивом, і підійшов до неї.

— А ти хоч була на грі? — поцікавився він.

— Звичайно, була, — неприродно високим голосом озвалася Герміона, не підводячи голови. — Я дуже рада, що ми виграли і що ти так чудово зіграв, але до понеділка мушу це прочитати.

— Слухай, Герміоно, йди до нас, — мовив Гаррі, дивлячись на Рона і сподіваючись, що той має достатньо гарний настрій для мирної угоди.

— Гаррі, я не можу! Мені ще треба прочитати чотириста двадцять дві сторінки! — майже істерично вигукнула Герміона. — До того ж… — зиркнула вона на Рона, — він буде проти.

З цим важко було сперечатися, бо саме тієї миті Рон голосно сказав:

— Якби Скеберс був живий, то міг би скуштувати цих «шоколадних мушок», він їх так любив…

Герміона залилася слізьми. Гаррі не встиг навіть відкрити рота, як вона схопила свою книженцію і, ридаючи, кинулася до сходів, що вели в дівочу спальню.

— Може, досить її діставати? — тихо запитав Гаррі.

— Ні, — категорично заперечив Рон. — Якби вона хоч вибачилась… Але ж Герміона ніколи не визнає своєї вини. Вона й далі вдає, ніби Скеберс просто пішов погуляти.

Ґрифіндорське святкування завершилося лише тоді, коли о першій ночі там з’явилася професорка Макґонеґел. У картатому халаті й сіточці для волосся, вона звеліла всім негайно лягати спати. Дорогою до спальні Гаррі з Роном не переставали обговорювати матч. Нарешті виснажений Гаррі ліг на своє ліжко, опустив запони, щоб заховатися від місячного світла, і майже відразу заснув…

Йому наснився дуже химерний сон. З «Вогнеблискавкою» на плечі він ішов лісом услід за чимось сріблясто–білим. Воно звивалося поміж дерев, і Гаррі тільки іноді помічав його відблиски серед листя. Він захотів його впіймати і наддав ходи, але воно також почало рухатися швидше. Гаррі побіг і почув, як попереду часто затупотіли копита. Ось він уже мчав з усієї сили, але тупіт копит пришвидшився теж. Тут він вискочив на якусь галявину і…

— О–о–о–о–о–о–о–о–о–о–о–ой! Ні–і–і–і–і–і–і–і–і–і!

Гаррі прокинувся зненацька, мовби хтось дав йому ляпаса. Розгубившись у суцільній пітьмі, він намацав запону, а тоді почув довкола себе якусь метушню.