Гаррі Поттер і Таємна кімната - Роулинг Джоан Кэтлин

— Слухай, Албусе, — зніяковів Фадж. — Геґрід має погану репутацію. Міністерство мусить щось побити, члени Ради опікунів уже зверталися до нас.

— А я ще раз тобі кажу, Корнеліусе: арешт Геґріда не допоможе анітрохи, — наполягав Дамблдор. Його сині очі палали вогнем, якого Гаррі досі ще не бачив.

— А ти стань на моє місце! — доводив Фадж, крутячи в руках капелюха. — На мене тиснуть з усіх боків. Треба, щоб усі побачили, що я вживаю заходів. Якщо виявиться, що то не Геґрід, він зразу повернеться і буде все гаразд. Але я мушу його забрати. Мушу. Це мій обов’язок.

— Забрати мене? — тремтячим голосом перепитав Геґрід. — Куди забрати?

— Лише ненадовго, — пояснив Фадж, уникаючи Геґрідових очей. — Це не покарання, Геґріде, а радше запобіжний захід. Якщо піймають когось іншого, тебе випустять і вибачаться перед тобою.

— Це не в Азкабан? — хрипко запитав Геґрід. Але перше ніж Фадж устиг відповісти, хтось знову загрюкав у двері. Відчинив їх Дамблдор. Тепер уже Гаррі дістав ліктем під ребра, надто голосно зойкнувши.

До Геґрідової хатини увірвався містер Луціус Мелфой, закутаний у довгу чорну дорожню мантію, з холодною вдоволеною посмішкою на вустах.

Іклань загарчав.

— Фадже, ти вже тут! — схвально вимовив він. — Добре, добре…

— Чого ти сюди приперся? — розлютився Геґрід. — Забирайся з моєї хати!

— Чоловіче дорогий, повір, я не маю жодної втіхи від перебування у твоїй… е–е… і ти називаєш це хатою? — вишкірився Луціус Мелфой, оглядаючи маленьку Геґрідову хижу. — Я просто прийшов до школи, й мені сказали, що директор тут.

— А чого ти хотів від мене, Луціусе? — поцікавився Дамблдор. Він намагався говорити ввічливо, але його блакитні очі й далі палахкотіли вогнем.

— Жахлива річ, Дамблдоре, — ліниво відповів містер Мелфой, витягуючи довгий сувій пергаменту, — але члени Ради опікунів гадають, що тобі час відпочити. Ось наказ про тимчасову відставку — ти знайдеш там усі дванадцять підписів. Нам здається, що ти втрачаєш авторитет. Скільки тут уже було нападів?.. І ще два сьогодні, чи не правда? Якщо піде так і далі, то невдовзі у Гоґвортсі не залишиться жодного учня маґлівського роду! Це буде жахлива втрата для школи! Ми всі це знаємо.

— Ох!.. Не спіши! Слухай, Луціусе… — стурбовано заговорив Фадж. — Звільнити Дамблдора… Ні, ні!.. За нинішніх обставин цього не можна робити аж ніяк.

— Фадже, призначення або звільнення директорів належить до компетенції Ради опікунів, — спокійно урвав його містер Мелфой. — А оскільки Дамблдор не спромігся припинити ці напади…

— Стривай, Луціусе! Якщо Дамблдор не спромігся їх зупинити, — заперечив Фадж, верхня губа якого вкрилася потом, — то хто ж тоді зможе?

— Це ще побачимо! — відповів Мелфой з огидною посмішкою. — Та оскільки ми всі дванадцятеро проголосували…

Геґрід зірвався на ноги й черкнув стелю своєю чорною кудлатою головою.

— Мелфою, — гаркнув він, — а скільком із них ти погрожував або шантажував їх, доки вони си підписали, га?

— Знаєш, голубе, оця твоя навіжена вдача таки заведе тебе колись у халепу, — сказав містер Мелфой. — Я порадив би тобі, Геґріде, не кричати отак на варту в Азкабані. Їм це не дуже сподобається.

— Можеш забирати Дамблдора! — горлав Геґрід, аж вовкодав Іклань зіщулився й заскавулів у своєму кошику. — Забери його — і учні маґлівського роду не будут мати ані одного шансу!.. Будут нові трафунки!

— Заспокойся, Геґріде! — гостро зупинив його Дамблдор і глянув на Луціуса Мелфоя: — Луціусе, якщо Рада опікунів прагне моєї відставки, я, звичайно, піду.

— Але ж… — затнувся Фадж.

— Ні!!! — заревів Геґрід.

Дамблдор не відводив своїх ясно–синіх очей від холодних сірих зіниць Луціуса Мелфоя.

— Однак, — дуже повільно й чітко — щоб ніхто не пропустив ані слова — вимовив Дамблдор, — ти побачиш, що насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут не лишиться жодної відданої мені людини. Ти також побачиш, що в Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить.

На якусь мить — Гаррі був майже впевнений — Дамблдорові очі глянули в той кут, де зачаїлися вони з Роном.

— Чудові побажання! — сказав, уклонившись, Мелфой. — Нам усім, Албусе, не вистачатиме твоєї… е–е… вельми специфічної манери роботи. Лишається тільки сподіватися, що твій наступник зуміє запобігти будь–яким… е–е… трафункам.