1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки

— «Холодний чи не холодний, Бог тут є», — ще раз тихо повторив Тамару. — Розумієте?

Усікава хитнув головою.

— Ні, не розумію.

— Правду кажучи, і я не зовсім добре розумію його зміст. У ньому якийсь глибокий натяк, який не піддається простому тлумаченню. Однак ці слова сам Юнґ не міг не викарбувати долотом на камені над входом до будинку. І мене чомусь здавна ці слова сильно привабили. Я не розумів їхнього змісту, але навіть у такому вигляді вони глибоко запали мені в душу. Про Бога я мало знаю. Маю про нього не дуже добре враження, бо зазнав багато знущань у сиротинці, якого утримували католики. І там завжди було холодно. Досить холодно або страшно холодно. Навіть серед літа. Навіть якщо Бог був, ознак не можна сказати, що ставився до мене приязно. Та все одно ці слова непомітно проникли у тонкі звивини моєї душі. Я іноді заплющую очі й не один раз їх повторюю. І тоді надзвичайно заспокоююся. «Холодно чи не холодно, Бог тут є». Вибачте, ви не могли б їх повторити?

— «Холодно чи не холодно, Бог тут є», — неголосно сказав Усікава незрозумілі слова.

— Добре не почув.

— «Холодний чи не холодний, Бог тут є», — цього разу якомога виразніше сказав Усікава.

Заплющивши очі, якийсь час Тамару насолоджувався відлунням цих слів. А тоді, ніби нарешті щось вирішивши, глибоко вдихнув і видихнув. Розплющив очі й глянув на свої руки. На них були тонкі, наче для проведення операції, рукавички, щоб не залишити відбитків пальців.

— Пробачте, — спокійно сказав він. У цьому слові вчулося щось урочисте. Тамару знову взяв вініловий пакет і насадив його на голову Усікави. Стиснув шию товстим гумовим кільцем. Так швидко, що той не встиг і рота розтулити. Усікава хотів протестувати, але врешті-решт не видав жодного слова й, природно, ніхто його не почув. «Чому? — подумав він під вініловим пакетом. — Я чесно розповів усе, що знав. Навіщо мене тепер убивати?»

Головою, що мало не розривалася, він згадав про невеликий будинок у Тюорінкані й двох маленьких дочок. І їхнього невеликого пса з довгим тулубом, якого ніколи не любив. Дурнуватого, що часто гавкав. Що постійно шарпав зубами килим і в новому коридорі справляв малу нужду. І зовсім відрізнявся від розумного дворняжки, якого в дитинстві сам Усікава тримав. Та все ж востаннє у житті він згадав того недолугого пса, що гасав по трав'янистому двору.

Тамару краєм ока поглядав на зв'язаного Усікаву, що корчився на маті, як велетенська риба, викинута на берег. Хоч би як той бушував, не було побоювання, що його почують у сусідній квартирі. Тамару добре знав, з якими стражданнями Усікава помирає. Однак це — найчистіший і наймайстерніший спосіб убивства людини. Без зойку й кровотечі. Його очі стежили за секундною стрілкою водонепроникного годинника фірми «TAG Heuer». Через три хвилини руки й ноги Усікави перестали дриґатися. Спочатку вони наче в унісон дрібно тремтіли, а потім раптово завмерли. Тамару помацав потилицю Усікави й, перевіривши пульс, переконався, що той втратив усі ознаки життя. Злегка відгонило сечею. Усікава не стримався — цього разу його сечовий міхур цілком випорожнився. Дорікати йому було годі. Настільки він мучився.

Тамару зняв з його шиї гумове кільце, а з голови зірвав вініловий пакет, що частково потрапив у рот. Усікава, з широко розплющеними очима й криво розтуленим ротом, був мертвий. Видніли його щербаті зуби і язик, порослий зеленим мохом. Таку картину міг би намалювати Мунк. Сплюснута голова Усікави ще більше підкреслювала її потворність. Напевне, він таки настраждався.

— Вибачте, — сказав Тамару. — Та це не означає, що нам подобається таке робити.

Пальцями обох рук Тамару розм'якшив лицеві м'язи Усікави, виправив перекошене підборіддя — й на його обличчя вже можна було дивитися. Рушником з кухні витер слину навколо його рота. Витратив досить багато часу, але обличчя Усікави стало трохи кращим. Принаймні тепер людина мимоволі від нього не відверталася б. Тільки повік ніяк не вдавалося зімкнути.

— Як пише Шекспір, — спокійним голосом заговорив Тамару, звертаючись до важкої сплюснутої голови Усікави. — «Якщо умреш сьогодні — завтра не вмиратимеш». Може, подивимося на це з кращого боку.

Тамару не міг пригадати, з якого твору ця фраза — з «Генріха IV» чи «Річарда III». Але для нього це не було важливою проблемою, бо не думав, що Усікава тепер захоче точно знати, звідки взято цитату. Тамару розв'язав мотузку на руках і ногах Усікави. Щоб не було видно слідів на шкірі, перев'язав їх шматком м'якого рушника. Мотузку, вініловий пакет і гумове кільце поклав у заздалегідь приготовану вінілову сумку. Перевірив особисті речі Усікави й вирішив забрати усі його фотографії. Разом із фотоапаратом і триніжком. Небажано, щоб стало ясно, що Усікава за кимось стежив. Виникло б запитання: власне, за ким. І тоді могло б виринути на поверхню прізвище Тенґо Кавани. Тамару забрав також блокнот, щільно заповнений дрібними ієрогліфами. Нічого важливого не залишив. Тільки спальний мішок, продукти, переміну білизни й труп нещасного Усікави. З кількох візитних карток з написом: «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва. Штатний директор» прихопив одну й засунув у кишеню пальта.