1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки

Отак приготувавшись, Аомаме сіла на садовий стілець веранди і через щілини в пластикових жалюзі зосередила погляд на дитячій гірці парку. «Серед ночі, в неділю, помер батько Тенґо, — міркувала Аомаме. — Від медичного засвідчення смерті до кремації мусило пройти двадцять чотири години. Так вимагав закон. Якщо це врахувати, то кремація могла відбутися у вівторок. Тобто сьогодні. Після похорону Тенґо вернеться звідкисьдо Токіо не раніше, ніж сьогодні ввечері. Мої слова Тамару передасть йому потім. Тож перед тим Тенґо не з'явиться у парку. Крім того, надворі ще світло.

Перед смертю лідер помістив у моє лоно це маленьке створіння.Таке моє припущення. А може, інтуїтивний здогад. Якщо це правда, то невже я, врешті-решт, виконую волю цього покійника й прямую туди, куди він указав?»

Аомаме скривилася. Ніяк не могла дійти певного висновку. «Тамару припускає, що, можливо, за потаємним задумом лідера я завагітніла „тим, що чує віщий голос“.Можливо, у вигляді „просторової личинки“. Та чому така роль випала мені? І чому моїм партнером у цьому має бути Тенґо Кавана? Це також не має пояснення.

У всякому разі, досі навколо мене відбувалися різні події, зв'язок між якими залишався незрозумілим. Як слід не вдавалося визначити принципів, на яких вони ґрунтуються, і напрямів їхнього розвитку. І от, урешті-решт, я опинилася в теперішньому становищі. Але на більше я не згідна», — рішуче підсумувала Аомаме.

Вона ще більше скривила обличчя.

«Майбутнєвідрізняється від минулого, — міркувала далі Аомаме. — Більше ніхто не зможе свавільно маніпулювати мною. Відтепер я дотримуватимуся власних принципів і діятиму згідно із власною волею. Будь-що захищатиму своє маленьке створіння.Відчайдушно боротимусь за нього. Бо це моє життя, і в мені моя дитина. Хоч би що хтось запрограмував для своєї мети, дитина, безперечно, наша — моя і Тенґо. І нікому я її не віддам. Незалежно від того, добре це чи погано, я сама визначу принципи й напрям дії. Тож нехай усі це запам'ятають».

Наступного дня, в середу, о другій годині пополудні задзвонив телефон.

— Послання я передав, — без жодних передмов сказав Тамару. — Він зараз у власній квартирі. Сьогодні зранку я розмовляв з ним по телефону. Точно о сьомій вечора він прийде до дитячої гірки.

— Він мене пам'ятає?

— Звичайно, добре пам'ятає. І також, здається, довго вас шукав.

«Лідер казав правду. Тенґо також мене розшукував», — подумала Аомаме. Навіть цієї інформації їй було досить. Її душа наповнилася щастям. Ніякі інші слова у світі не мали значення.

— Обіцяв узяти із собою всі цінні речі. Як ви сказали. Припускаю, що серед них буде й рукопис розпочатого роману.

— Не сумніваюсь, — сказала Аомаме.

— Я перевірив усе навколо того скромного будинку. За моїми спостереженнями, там усе чисто. Не було видно підозрілої людини, яка збоку стежить. Квартира Фукускеголового порожня. Навколо тихо, але не настільки, щоб насторожити. Люди секти нишком прибрали труп і зникли. Мабуть, вважали нерозумним довго затримуватися. Я по-своєму ретельно обдивився й, гадаю, нічого не прогледів.

— От і добре.

— Однак теперішню ситуацію можна характеризувати лише словами «можливо»й «поки що».Бо вона постійно змінюється. Та й я, звісно, не досконалий. Можливо, щось важливе проґавив. І не виключено також, що вони здібніші від мене.

— А тому мені доведеться самій захищатися.

— Як я раніше застерігав, — сказав Тамару.

— За все вам дуже дякую.

— Я не знаю, де і що ви тепер робитимете, — сказав Тамару. — І якщо ви кудись далеко поїдете й ми більше не побачимось, я трохи сумуватиму. М'яко кажучи, у вас рідкісний характер. Такої, як ви, людини я вже не побачу.

Аомаме всміхнулася.

— І в мене про вас залишилося таке саме враження.

— Мадам мала у вас потребу. Так би мовити, як особистого супутника. А тому глибоко зажурена тим, як довелося з вами розлучитися. Зараз вона не може підійти до телефону. Хоче, щоб ви це зрозуміли.

— Я розумію, — сказала Аомаме. — І я не змогла б говорити.

— Ви сказали, що їдете далеко. Як далеко? — спитав Тамару.

— Цю відстань не можна виміряти числами.

— Як відстань між людськими серцями.

Аомаме заплющила очі й глибоко зітхнула. Здавалось, от-от заплаче. Але якось стрималася.