1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки

Це була зовсім абсурдна думка. Повністю позбавлена логіки. Мабуть, ніхто у світі з нею не погодився б, хоч би як йому пояснювали та хоч би якими словами. «Звичайно, саме моє запліднення таки нелогічне.Але ж зараз 1Q84 рік. І хоч би що сталося в цьому світі, воно не здаватиметься дивним».

«Якби ця дитина справді була від Тенґо…»— подумала Аомаме.

«Того ранку на аварійній площадці столичної швидкісної автостради номер три я не натиснула на гашетку пістолета. Я справді збиралася там вкоротити собі життя й засунула дуло пістолета в рот. Нітрохи не боялася смерті. Бо вмирала заради того, щоб урятувати Тенґо. Але якась сила вплинула на мене і я відмовилася від свого наміру. Якийсь голос дуже здалека назвав моє ім'я. Може, тому, що я завагітніла? Невже щось намагалося сповістити мені про народження цього життя?»

І Аомаме згадала про сон, в якому елегантна жінка середніх літ накинула на неї, голу, пальто. Жінка вийшла із сріблястого автомобіля «Mercedes-Benz coupe» й дала їй легеньке, м'яке жовтувате пальто. «Вона знала, що я завагітніла. І дбайливо захистила мене від людських зухвалих поглядів, холодного вітру та інших неприємностей».

То був добрий знак.

Аомаме розслабила м'язи на обличчі, й воно набрало попереднього виразу. «Хтось стежить за мною й оберігає, — подумала Аомаме. — Навіть у цьому світі 1Q84 року я зовсім не самотня. Можливо».

З чашкою охололого чаю Аомаме попрямувала до вікна. Вийшла на веранду, сіла на садовий стілець і крізь щілини пластикових жалюзі, щоб ніхто ззовні не помітив, стежила за дитячим парком. І спробувала думати про Тенґо. Однак чомусь цього разу їй це не вдавалося. В її голові спливало обличчя Аюмі Накано. Світле, воно всміхалося. Дуже природно й щиро. Вони обидві сиділи в ресторані за столом одна напроти одної й пили вино. Невдовзі вони сп'яніли. Першокласне бургундське вино, змішавшись з кров'ю, ніжно розтеклося по жилах, і навколишній світ набрав легкого вишневого кольору.

— Аомаме-сан, — сказала Аюмі, потираючи пальцем склянку з вином, — мені видається, що цей світ позбавлений логіки й сердечності.

— Можливо. Але ти не турбуйся. Такому світові раптом настане кінець, — сказала Аомаме. — І прийде Царство Небесне.

— Я жду його не діждуся, — сказала Аюмі.

«Чому тоді я заговорила про Небесне Царство? — дивувалася Аомаме. — Чому я раптом згадала про Небесне Царство, в яке не вірила? Незабаром після того Аюмі загинула.

Коли я про це заговорила, то, напевне, в моїй голові вималювалося „Царство Небесне“, відмінне від того, в яке, можливо, вірять послідовники „Братства свідків“. Мабуть, більш особисте. А тому ці слова самі собою зірвалися з язика. Та в яке Небесне Царство я вірю? Яке, на мою думку, Небесне Царство прийде, коли світ щезне?»

Вона легенько приклала руку до живота. І прислухалася. Звісно, хоч як уважно прислухалася, нічого не почула.

Так чи інакше, Аюмі Накано вже нема на цьому світі. В готелі, що в районі Сібуї, їй наклали на обидві руки міцні холодні наручники й задушили, але, наскільки було відомо Аомаме, злочинця все ще не знайшли. Провели судово-медичну експертизу й, зашивши розрізане тіло, віднесли до крематорію і спалили. В цьому світі така людина, як Аюмі Накано, вже не існує. Її тіла й крові не стало. Вона збереглася тільки в документах і пам'яті.

Е ні, можливо, це не так. І вона все ще бадьоро живе у світі 1Q84 року. Можливо, невдоволено бурмоче, що їй не дозволяють носити пістолета, й далі підсовує штрафні квитанції під «двірники» автомобілів, що порушили правила паркування. Може, навчає учениць столичної середньої школи вищого ступеня, як уберегтися від вагітності — не допускати до себе партнера без презервативу.

Аомаме хотіла побачитися з Аюмі. «Якби я піднялася аварійними сходами у зворотному напрямі до столичної швидкісної автостради й повернулася до колишнього світу 1984 року, — міркувала Аомаме, — то, можливо, випадково з нею зустрілася б. Там Аюмі все ще жила б, а мене не переслідували б типи з секти „Сакіґаке“. Можливо, ми зайшли б у ресторанчик, що в Ноґідзака, й випили б склянку бургундського. А може…

Піднятися аварійними сходами у зворотному напрямі до столичної швидкісної автостради?»

Ніби перемотуючи назад магнітофонну стрічку, Аомаме повернулася думками в минуле. Чому досі вона про це не подумала? «Спробувавши ще раз спуститися аварійними сходами вниз зі столичної швидкісної автостради, я не знайшла входу до них, — згадувала вона. — Ці сходи навпроти рекламного щита фірми „Ессо“ зникли. Та, можливо, зворотний напрям по них відкритий. Треба не спускатися, а підніматися. Ще раз пролізти у склад матеріалів під столичною швидкісною автострадою і звідти, у зворотному напрямі, сходами вибратися на автостраду номер три. Напевне, передусім я мала б зробити саме це».