Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Ой, як гарно! — радів хлопчик. — Адже нам не дозволяється без дорослих виходити за ворота, а з тобою я все побачу!

За воротами знаходився широкий майдан, вимощений бруківкою, сюди вливалися всі шляхи, які підходили до міста. По його краях та вздовж самого шляху тісно стояли люди.

— Дивись, курява над шляхом! — заволав хтось. — Йдуть, йдуть!

Пін з Бергілем протиснулись до першого ряду. Десь недалеко заграли ріжки, натовпом прокотився радісний гомін. Потім голосно заграла сурма, і люди закричали:

— Форлонг! Форлонг!

— Що це значить? — спитав Пін у Бергіля.

— Прибув Форлонг, старий Форлонг Товстий, володар Лоссарнаху. Ось він, дивись! Привіт! Привіт славетному Форлонгу!

На дорозі з’явився сивобородий вершник у кольчузі та чорному шоломі, на великому, важкому жеребці — широкоплечий, з великим черевом, у руці — довга піка. За ним по четверо в ряд, здіймаючи хмари куряви, йшли воїни, вбрані в міцні обладунки, озброєні сокирами.

Але коли ополченці з Лоссарнаху пройшли крізь браму, люди зашепотіли: «Як їх мало! Що таке дві сотні бійців, коли ми розраховували на дві тисячі щонайменше? А все через цих клятих умбарців. Форлонг міг відправити нам на допомогу лишень десяту частину… Краще мало, ніж зовсім нічого…»

Один по одному підходили підкріплення, проходили під радісні вітання і втягувалися під браму; союзні землі збирались на захист Гондору. Але їх було замало, надто мало.

Триста піхотинців, очолюваних сином вождя Дерріном, прийшли з долини Рінгло; з нагір’я Мортонду кремезний Дуїнгер з синами, Дейліном та Дервіном, привели п’ятсот лучників. З Анфалату, далекої області над Морем, прийшов збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, всі бідно споряджені, окрім Голасгіла, їхнього вождя, та його дружини. З Ламедону з’явились, ніким не очолювані, півсотні похмурих, могутніх горян. З Етіру прийшли рибалки й матроси, десь більше сотні — всі, кого можна було зняти з кораблів. Ерлуїн Щирий з пагорбів Піннат–Геліну привів триста доблесних бійців, одягнених у зелене. Останнім гордовито з’явився Імраель, правитель Дол–Амроту, родич Денетора, пщ шитим золотом гербовим прапором, і з ним загін кінних лицарів у повному бойовому спорядженні та сім сотень піших воїнів, високих, сірооких, темноволосих; вони співали в такт крокам.

Це було все — менше ніж три тисячі бійців. Більше чекати було нікого. Спів, бойові заклики та відгук кроків завмерли на вулицях міста. Глядачі ще довго стояли мовчки. Курява висіла в повітрі, вітер ущух, настало парке смеркання. Надходив час зачинення брами, багряне сонце закотилося за Міндоллуїн; тінь упала на місто.

Пін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто–сірим, задимленим. Тільки на заході палало золотисто–криваве бескеття хмар. Міндоллуїн чорнів, немов купа попелу в поступово холонучому горнилі.

— Так сяйво дня змінюється на гнів ночі, — пробурмотів Пін.

— Та ще на великий гнів, коли я не повернусь до вечірнього дзвону! — схаменувся Бергіль. — Ходімо! Чуєш, вже грають зорю…

Тримаючись за руки, вони повернулися до міста; брама зачинилася за ними. Коли друзі вийшли на Рат–Келердайн, всюди загули дзвони. В сімейних будинках та казармах, що приліпилися попід мурами першого кола, запалювали вогні, співали вечірні гімни.

— До побачення, — сказав Бергіль. — Передавай моєму батькові вітання, скажи, що я дякую за наше знайомство. Я тебе уподобав. Знаєш, я вже не радий, що зараз війна, бо інакше з’їздили б до Лоссарнаху, там живе мій дід. Там дуже гарно навесні, в лісі та на лугах рясні квіти… Ну, може, ще з’їздимо. Ворогові ніколи не здолати нашого Намісника, та й мій батько, знаєш, який хоробрий! Будь ласка, приходь ще!

Пін поспішив додому. Шлях був неблизький, він захекався і зголоднів. На вечерю до третьої роти він запізнився, але Берегонд радо його зустрів, посадив і почав розпитувати про сина. Швидко насувалася глуха ніч без зірок і місяця. Невдовзі по вечері Пін попрощався, бо йому кортіло побачитись із Гандальфом, на серці було чомусь неспокійно.

— Дорогу знайдеш? — спитав Берегонд, проводячи його до дверей зали, де вони вечеряли. — Ніч темна, а вогні наказано гасити по всьому місту, навіть на стінах. Та ще прибув наказ: Намісник чекає на тебе завтра рано–вранці. Гадаю, до нашої, роти тебе не відпустять. Але ми зможемо бачитись. Бувай здоровий і спи спокійно!

Вдома було темно, тільки маленький ліхтарик палав на столі. Гандальфа не було. Нудьга стискала серце Піна дедалі сильніше. Гобіт заліз на лаву, щоб подивитися у вікно, але нічого там не побачив, немов заглянув до чорнильного озера. Тоді він спустив віконниці, заліз у ліжко і поринув у тривожний сон.