Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Три дні, — промурмотів Арагорн. — Збори тільки почнуться. Нічого не вдієш…

Він підвів голову, напевно, прийнявши якесь рішення, і обличчя його проясніло.

— Тоді, володарю, дозволь мені з моїми товаришами відокремитись та піти своїм шляхом, не ховаючись більше. Час таємності для мене минув. Я повинен пройти на схід найкоротшим шляхом, і тому я піду Стежиною Мерців.

— Стежина Мерців! — здригнувся Теоден. — Навіщо?

Еомер зблід і широко розплющив очі.

— Якщо ця стежка існує, вона починається в Дунхаррані, — додав Теоден. — Але ніхто з живих не пройде нею!

— Горе мені! — похмуро мовив Еомер. — Арагорне, друже мій, ми сподівались битися пліч–о–пліч, але якщо ти підеш по тій Стежині, ми більше не побачимось!

— Цей шлях я обрав і не зверну з нього. Але ми ще зустрінемося на полі битви, Еомере, навіть якщо всі привиди Мордору стануть між нами.

— Роби, як знаєш, володарю мій Арагорне, — відповів Теоден. — Хтозна, може, тобі судилося торувати шляхи, заборонені для інших. Розлучення гірке, без тебе ми втратимо багато, але я мушу їхати не зволікаючи. Прощавай!

— Прощавай, володарю. Ти йдеш назустріч великій славі. Прощавай і ти, Меррі. Леголас та Гімлі знову йдуть зі мною на полювання, але я залишаю тебе в надійних руках.

— До побачення! — тільки й зміг промовити Меррі.

Змісту розмови він не зрозумів.

Погано бути маленьким і нетямущим! Ще більше, ніж раніше, йому бракувало Піна з його веселою й завжди життєрадісною вдачею. Коні роханців нетерпляче переступали ногами. Хоча б уже скоріше поїхати…

Теоден кивнув Еомеру, той підняв руку й вигукнув: «Уперед!» Роханці рушили по греблі, перетнули вал, Хельмів Луг, а через милю з гаком їх поглинуло підгір’я. Арагорн під’їхав до валу і стежив за загоном, доки він не зник за рогом. Потім сказав Хальварду:

— Ось поїхали троє з тих, кого я люблю, і найменшого–аж ніяк не менше за всіх.

Як спокійно пішов Меррі назустріч невідомій долі! А втім, навіть знаючи свою долю, він би не повернувся…

— Гобіти — народ невеличкий, але тямущий, — погодився Хальвард. — Не дорікати ж їм за те, якого клопоту нам коштує охороняти їхні кордони!

— Долі наші так тісно з’єднані, та от знову доводиться розлучатися… Ну, гаразд. Я поїм чого–небудь і поїдемо. Леголасе, Гімлі, ходімо зі мною, заодно поговоримо.

Вони втрьох повернулися до фортеці. Арагорн сів до столу і мовчки почав їсти; друзі також мовчки чекали.

— Ну, годі вже тягнути, — сказав нарешті Леголас. — Кажи, розваж душу, віджени чорні тіні! Що трапилося з тобою за цей час?

— Я витримав двобій більш тяжкий, ніж битва біля Гірського Рогу, — відповів Арагорн. — Я зазирнув у палан–тір Ортханка.

— У кляте чародійське дзеркало! — жахнувся Гімлі. — Ти говорив… з Ним? Навіть Гандальф уникав цього!

— Ти забув, з ким говориш, — відповів Арагорн суворо, і очі його блиснули. — Чи ти побоюєшся, що я запропоную йому обміняти одного сварливого гнома на слухняного орка? Ох, Гімлі, Гімлі… — Тут голос його пом’якшав, стомлене обличчя посвітлішало. — Я законний спадкоємець палантіру, маю і право, і силу — так я вважав. Право безперечне, а сила… сили ледь вистачило. То була відчайдушна сутичка, не скоро я зможу заспокоїтися. Я зміг не промовити жодного слова, і камінь, врешті–решт, підкорився моїй волі. Одне це вже нестерпно Ворогові. І він побачив мене. Так, пане мій Гімлі, побачив, але не в тому вигляді, до якого ти звик. Якщо це піде на користь Ворогові, значить я зробив погано. Але скоріше буде навпаки. Зустріч зі мною — для нього удар в саме серце: сам він давно шукав мене, а знайти не зміг. Він не забув Ісілдура та Еленділа. Аж ось, в годину здійснення його давніх задумів, з’являються і спадкоємець Ісілдура, і меч Еленділа. Він бачив знову відкований клинок; та хоч велика його міць, йому знайомі і сумніви, і страх.

— А все ж таки, його сила величезна, — похитав головою Гімлі, — і тепер, безперечно, він прискорить перший удар.

— Хто поспішає бити, частіше хибить. Ми повинні врахувати це. Розумієте, коли я подолав палантір, мені багато відкрилося. З півдня на Гондор насувається непомічена небезпека. Через неї кількість захисників Мінас–Тіріту скоротилася, а якщо її швидко не зупинити, місто буде втрачено за декілька днів.

— Виходить, ми його не втримаємо, — мовив Гімлі. — Кликати на допомогу нікого, та вона й не встигне вчасно!