Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Не знаю, володарю, звідки б йому знати, однак становище наше кепське. Денетор не наказує, а просить згадати стару дружбу і старі умови. До нас дійшли звістки, що багато правителів півдня стали на бік Мордору. Від північних лісів до Дагорладу всюди спалахують бої, дзвенить зброя. З півдня харадрими загрожують узбережжю — на допомогу підлеглих нам князівств розраховувати не можна. Поспішай, володарю! Під стінами Мінас–Тіріта вирішується доля світу, і якщо ми не втримаємося, потік заллє також зелені степи Рохану. Тоді навіть ці гірські сховища не врятують вас.

— Страшні звістки приніс ти, — сказав Теоден, — однак не всі вони несподівані. Передай Денетору: ми прийшли б на допомогу, навіть якби Рохану нічого не загрожувало. Але ми зазнали значних втрат, борючись зі зрадником Саруманом, і не можемо оголити ні північний, ні східний кордони. Денетор про це напевне знає. Може також трапитись, що Ворог встигне оточити вас. Проте завтра, відразу ж після зборів, ми виступимо. Спочатку я сподівався зібрати десять тисяч кінних; на жаль, частину доведеться залишити для охорони кордонів і міст. Шість тисяч я поведу до Мінас–Тіріту. Так і скажи: ярл Рохану сам поспішає прибути в Гондор, хоча навряд чи повернеться звідтіля живим. Щоправда, шлях неблизький, а люди і коні повинні берегти сили для бою. Отже, порахуємо: за тиждень від завтрашнього ранку ви почуєте бойовий клич Еорлінгів.

— За тиждень! — вигукнув Ергон. — Що ж, я розумію, інакше неможливо. А іншої допомоги чекати начебто б нема звідки… На жаль! З’явившись на сьомий день, чи не побачите ви на місці нашого міста руїни? Тоді хоча б зіпсуйте оркам і харадримам бенкет на руїнах Білої Вежі…

— Щодо цього можете не сумніватися, — запевнив Тео–ден. — А тепер прошу вибачити — після недавньої битви і довгої їзди мені необхідний відпочинок. Погостюй у нас до ранку. Помилуєшся на моїх молодців, і тобі легше стане. Ранок кращий за вечір, бо завжди обіцяє щось добре!

Теоден підвівся, за ним — усі інші.

— Йдіть спати і спіть міцно, — сказав Теоден. — І ти, мій Меррі, йди відпочивати. Завтра вранці ти мені знадобишся.

— Завжди до послуг, — вклонився Меррі, — навіть якщо ти звелиш їхати з тобою по Стежині Мерців.

— Не згадуй їх проти ночі! — спохмурнів Теоден. — Втім, і інші стежки нині можуть заслужити на таке ім’я… Тому я ще не вирішив, чи брати тебе в похід. На добраніч, друже мій!

— Вони за мене вирішують! Брати, не брати! — бурмотів Меррі. — Я не бажаю стирчати в обозі! Не хочу, не бажаю…

Уперто повторюючи ці слова, він непомітно заснув, а вранці хтось поторсав його за плече.

— Вставай, вставай, пане! — повторював посильний.

Меррі підхопився, мов його вкололи.

— Що трапилося?

— Ярл кличе тебе.

— Та сонце ж іще не зійшло!

— Чи зійшло, чи ні — ми його не побачимо. Насунулася хмара. Але час не зупинився. Поквапся!

Меррі схопив плащ і вискочив з намету. Протягом ночі все дивно змінилося. Фарби пропали, усе стало попелясто–сірим і чорним, навіть повітря якось поважчало і ущільнилося; речі не відкидали тіней, тиша стояла повна. Самої хмари не було видно, лише на сході ворушилися чіпкі чорні пальці, і між ними слабко просвічувався ранок. Небо тисло, як склепіння льоху, світло не підсилювалося, а слабшало з кожною хвилиною.

Біля наметів, тихо перемовляючись, юрмилися люди. Багато хто не приховував страху. З важким серцем увійшов Меррі до ярла.

— Ця хмара — передвісниця Мордору, — казав Ергон. — Учора перед заходом сонця ми їхали по Східній марці і бачили, як вона росла, поглинаючи зірки. Тепер немає просвіту від Похмурих гір до самого Мінас–Тіріту. Війна почалася…

Теоден схилив голову.

— Так… Велика битва обріже багато ниток, а багато інших знову зав’яже. Тепер немає сенсу ховатися. Ми поїдемо відкрито, найкоротшою дорогою, аби коні здужали. Чекати тих, хто запізниться, не станемо, огляд почнемо негайно. Чи вистачає в Мінас–Тіріті харчів? При такому поспіху ми не можемо брати з собою нічого, крім хліба і води, аби заморити голод.

— Усе необхідне є в достатку, — запевнив Ергон. — Рушайте необтяжені і якомога швидше.

— Еомере, викликай сурмачів, — велів Теоден. — Нехай грають збір.

Еомер вийшов, і за кілька хвилин тишу порушив пере- . клик сурм і ріжків; але в густому і важкому повітрі вони вже не дзвеніли так сміливо, як вчора.

— Ну, мій любий гобіте, — мовив Теоден, звертаючись до Меррі. — Я йду воювати і не можу утримувати тебе. З цієї хвилини ти вільний. Залишайся тут і, якщо побажаєш, служи Еовіні: вона буде правити замість мене.