Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

Серед розмови Денетор покликав гобіта, кивнувши головою.

— Йди до арсеналу, нехай тобі видадуть амуніцію і форму, яку носять гвардійці Цитаделі. Речі повинні бути вже готові, я вчора розпорядився. Переодягнись і повертайся до мене.

В арсеналі все дійсно було готове. Пін довго не міг звикнути до нового сріблясто–чорного вбрання. Кольчужка зі сталевих кілець була воронована, чорна, як агат; високий шолом прикрашало вороняче крило, а над переніссям блищала срібна зірка, емальована в коло. Поверх кольчуги вдягали короткий, теж чорний каптан з Білим Деревом, гаптованим на грудях срібною ниткою. Колишній одяг гобіта згорнули і віднесли на склад, залишили тільки лоріенський сірий плащ, але і його дозволялося носити лише поза службою. Тепер Пін виглядав точнісінько як Ерніл–і–Періаннат, князь напівросликів, як його уявляли гондорці; але почував він себе дуже ніяково. На душі йому посутеніло, як і навколо. Весь день було хмарно, напівтемно; похмурі тіні стали насуватися задовго до вечора, дрож проймала тіло, а тривога — серце. З Мордору насувалася, неухильно розростаючись, величезна хмара. Повітря в долині Андуїну застигло в чеканні нищівного урагану.

Близько одинадцятої, звільнившись нарешті від служби, Пін вийшов пошукати чого–небудь на обід — підживити дух, що помітно слабшав, і якось розважитись у ці важкі години чекання. Біля трапезної зали гвардійців він зустрів Берегонда; той їздив передавати накази по сторожових постах на стінах Пеленнору і щойно повернувся. Удвох вони вийшли — Піну було тісно і задушливо в просторих залах Цитаделі, — і сіли на тому самому місці, де відпочивали напередодні.

Вечір тільки наближався, але запона тіні вже простяглася далеко, і сонце зуміло послати лише кілька прощальних променів, опускаючись у Море, — тих самих променів, що позолотили голову скинутого короля на Роздоріжжі, на очах у Фродо. Полям Пеленнору, схованим за Міндоллуїном, не дісталося і цього скороминущого вітання. Піну здавалося, начебто не вчора, а двадцять років тому він сидів тут уперше, легковажний гобіт, любитель мандрівок, якого лише краєчком зачепило все пережите. Тепер він — маленький солдат міста, готового до жахливого удару, у вишуканому і похмурому вбранні.

Іншим часом та в іншому місці Піна, можливо, і розважив би такий маскарад, але зараз він не міг забути, що зовсім не граючись втрутився у справи великі і дуже небезпечні. Кольчуга гнітила плечі, шолом стискав голову. Плащ Пін поклав поруч із собою на кам’яну лаву і, намагаючись не дивитися на притьмарені поля десь унизу, мимоволі зітхнув.

— Втомився сьогодні? — поспівчував Берегонд.

— Жахливо! Нічого немає гіршого за бездіяльне чекання. Оце так служба! Цілісінький день тинятися під замкненими дверима, поки володар радиться з Гандальфом, Імраелем та іншими вельможами. І ще: не звик я на порожній шлунок слугувати іншим за їжею. Для гобіта це справжня мука. Ти скажеш мені, що варто цінувати таку честь, тільки що мені з цієї честі? Та якби я й наївся, все одно ця хмара висить… Що за штука така? Так сьогодні парко в повітрі, ніби воно погустішало. Чи часто у вас такі тумани бувають, коли вітер зі сходу?

— Це не просто непогода, а злість підступного Володаря Тьми. Він насилає зі Згубної Гори отруйний дим, щоб бентежити серця і розум. І йому це вдається! Хоч би Фарамир скоріше повернувся!.. Цей не піддасться. Але пітьма може перешкодити і йому.

— Гандальф теж стурбований, — згадав Пін. — Мені здається, через відсутність Фарамира він дуже засмутився. До речі, де Гандальф? Він пішов з наради ще до полудня, і дуже стривожений.

Берегонд не встиг відповісти. Протяжливий крик, повний лютої злості, зірвався з неба. Пін скорчився на лаві, заткнувши руками вуха, Берегонд завмер біля парапету, напружено підвівши голову. Точнісінько такий лемент Пін уже чув у лісах Гобітанії — з того часу крик набув нової сили та злості…

Берегонд із зусиллям струснув головою і промовив хрипко:

— Прилетіли… Наберися духу і глянь, які страховиська!

Пін без особливого бажання перевісився через стіну.

Поля Пеленнору тонули в сутінках. Річка вдалині ледве виднілася. Між рікою і Міндоллуїном кружляли, як тіні у вітряну ніч, мерзенні чудовиська, начебто кажани, але розмірами більші за орла. Вони то наближалися на політ стріли, то віддалялися.

— Чорні Вершники, — прошепотів Пін. — Чорні Вершники літають… Ой, дивись, Берегонде! Вони знижуються в одному й тому ж місці! Бачиш? Там щось рухається, якісь маленькі фігурки… Так–так, це люди на конях. Чотири… п’ять вершників! Ой, не можу… не стану дивитися… Гандальфе, Гандальфе, врятуй їх!