Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Запам’ятайте всі слова Іорет, — зауважив Гандальф. — В них полягає зерно надії. Адже по місту ходять чутки, що король повернувся!

— Я зайнята по горло, мені ніколи слухати, що там кричать чи шепочуть, — відповіла стара. — А що стосується надії, я сподіваюся принаймні, що убивці не з’являться тут і не згублять наших хворих…

Гандальф, не дослухавши, поспішно вийшов на вулицю. Західна заграва вже тьмяніла, вершини гір мов засипало попелом, вечір затопляв низини.

Після заходу сонця Арагорн, Еомер і Імраель, зібравши усіх, хто вижив, рушили до міста. Неподалік від воріт Арагорн сказав:

— Подивіться, як палає захід! Це ознака майбутніх змін. Мінас–Тіріт жив під рукою намісників довго; якщо я вступлю сюди незваний, це викличе сумніви і суперечки, згубні під час війни. Тому я в столицю не ввійду і про свої права заявляти не буду, доки не визначиться, за ким перемога: за нами чи Мордором. Я поставлю тут намет і буду чекати, коли Намісник покличе мене.

— Але ж ти вже підняв прапор з гербом Еленділа! — заперечив Еомер. — Невже ти не зажадаєш належної зустрічі?

— Рано, — відповів Арагорн. — Поки Ворога не розбито, я не стану позиватися.

— Дозволь мені, родичеві Денетора, висловити свою думку, — сказав Імраель. — Твоє рішення підказане мудрістю. Денетор упертий і гордий, але вже старий. З того часу, як важко поранили його молодшого сина, він поводиться дивно. Але, з іншого боку, не годиться тобі чекати, мов прохачеві, біля воріт своєї столиці!

— Я залишуся не як прохач. Зі мною Слідопити, а вони не звикли жити за кам’яними стінами.

Він велів згорнути свій прапор, а зірку Арнору зняв і віддав на збереження синам Елронда.

Імраель і Еомер попрощалися з Арагорном, в’їхали до міста і піднялися до Цитаделі, оточені радісною юрбою. У великому залі Білої вежі вони сподівалися побачити Денетора, але його крісло було порожнє, а посередині залу, під пологом, спочивав Теоден, ярл Рохану. Дванадцять смолоскипів горіло довкола нього, дванадцять воїнів Гондору і Рохану стояли на варті. Ложе затягли білою та зеленою тканиною, поверх парчевого покривала блищав оголений меч, біля ніг лежав щит. Сиве волосся ярла в мерехтінні смолоскипів блищало, як струмені води, а обличчя здавалося молодим, хоча на ньому відбивався спокій, якого молодість не знає.

— Де ж Намісник? — після довгого мовчання напівголосно спитав Імраель.

— Він у Домі Цілителів, — відповів один із дванадцяти воїнів.

— А де сестра моя Еовіна? — спитав Еомер. — Вона заслужила не меншу пошану, чому її немає тут?

— Так вона жива! — відповів Імраель. — Хіба ти не знав?

Нові надії, нові тривоги! Не промовивши більше ані слова, Еомер вийшов із зали; правитель Дол–Амроту пішов за ним. Над містом уже стояв вечір, на небі роїлися зірки. У саду Дому Цілителів вони зустріли Гандальфа; він вів когось, загорненого у темно–сірий плащ.

— Ми шукаємо Намісника, — сказав Імраель. — Нам розповіли, що він десь тут. Хіба він поранений?

— І де Еовіна? — додав Еомер.

— Обоє вони тут, — відповів Гандальф. — Намісника Фарамира поранено отруєною стрілою, Еовіна при смерті. А Денетора більше немає на світі.

— Виходить, ми здобули безрадісну перемогу, — спохмурнів Імраель. — І заплатили дорогу ціну: обидві союзні країни залишилися без правителів! Теодена замінив Еомер. Хто ж замінить Денетора? Чи не послати за Арагорном?

— Арагорн уже тут, — людина в плащі увійшла до кола світла, і друзі впізнали спадкоємця Еленділа, хоч він і прикрив кольчугу лоріенським плащем, а з прикрас залишив лише зелений камінь Галадріелі.

— Я прийшов на вимогу Гандальфа як вождь арнор–ських дунаданів. Правити в місті і краї до одужання Фарамира слід тобі, володарю Імраель. А в усіх інших справах, мені здається, ми усі повинні в ці дні підкорятися Гандальфу.

— Насамперед досить стояти під дверима, — кинув маг. — Ми не маємо ані хвилини на розмови. Арагорн — остання надія наших хворих. «Рука короля зціляє», — так сказала вельми досвідчена Іорет!

На порозі будинку стояли двоє охоронців у чорно–срібному одязі: один високий, другий на зріст як хлопчик. Цей другий, угледівши Арагорна, радісно заволав:

— Блукачу! Оце так зустріч! Знаєш, а я відразу угадав, що це ти пливеш! А всі кричали «корсари, корсари!» і не хотіли мене слухати. Як же ти все це влаштував?

Арагорн, сміючись, потиснув руку гобіта.