Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

— Потерпи, друже мій, зараз не до балаканини…

— Як дивно він звертається до короля, — шепнув Імраель Еомеру. — Під яким же ім’ям ми будемо коронувати його?

Арагорн почув і відповів, усміхаючись:

— Нашою стародавньою мовою мене звуть Елессар — Скарб Ельфів, і ще Еновінтар, Обновник, — він торкнувся зеленого каменя на грудях. — Але нащадки, якщо вони в мене будуть, нехай звуться Блукачами. По–нуменорськи звучить непогано: Тельконтар…

З цими словами він увійшов до будинку; його відразу провели до хворих. По дорозі Гандальф розповів йому про подвиги Еовіни і Меррі, про те, що вони говорили крізь сон.

Арагорн оглянув спершу Фарамира, потім Еовіну і Меррі і похитав головою:

— Доведеться застосувати все, Ідо я знаю і вмію. Як тут не вистачає Елронда! Він набагато досвідченіший, ніж я…

Помітивши, які змучені Арагорн і Гандальф, Еомер запропонував:

— А чи не відпочити спершу вам самим?

— Відкладати не можна, — заперечив Арагорн. — Для усіх трьох, а особливо для Фарамира, кожна хвилина може виявитися фатальною.

Він покликав стару Іорет і запитав:

— Ти відаєш запасами лікувальних трав у цьому будинку, чи не так?

— Так, пане, — відповіла стара, — і запаси чималі, запевняю вас. Але їх не вистачить на всіх, хто бідує, а де взяти ще, навіть не уявляю… У місті через усі ці неподобства нічого не знайдеш, і будинки згоріли, і крамниці, хлопчиків–посильних мало, шляхи перерізані… Вже дуже давно не прибувають товари з Лоссарнаху. Ми якось обходимося, вигадуємо, що можемо, повірте мені, пане!

— Повірю, коли побачу, — перервав її Арагорн. — У нас мало не тільки ліків, але й часу на зайві пересуди. Чи ви маєте ацелас?

— Не знаю, пане. Щось не пригадую… Хіба брат–аптекар підкаже…

— Його ще називають целема, або королівський листок, — пояснив Арагорн.

— А, ці! — здивувалася Іорет. — Зрозуміло, якби шановний пан так і сказав, я б відразу відповіла. Ні, цього ми не тримаємо. Мені навіть чути не доводилося, буцімто целема — лікувальний засіб! Ото, знаєте, бувало, коли ми ходили до лісу збирати трави, сестри казали: «Дивіться, оце королівський листок! Цікаво, звідки така назва? Якби я була королевою, то саджала б у своєму садочку зелень більш показну та корисну!» Хоча, якщо розім’яти такий листок, він пахне дуже приємно. Чи, точніше, підбадьорливо.

— Дуже підбадьорливо, — підтвердив Арагорн. — А тепер, сестро, якщо любиш Фарамира, використай заради діла ноги замість язика і біжи за цією самою непривабливою зеленню. Переверни догори дном усе місто і дістань!

— А якщо в місті не знайдеться, я поскачу до Лоссарнаху, — втрутився Гандальф, — і візьму шановну Іорет з собою: вона вкаже мені цю траву, а Тінебор покаже їй, як слід поспішати, коли треба!

Іорет метнулася виконувати доручення; тим часом Арагорн попросив інших жінок приготувати гарячу воду, а сам присів на постіль Фарамира, поклавши одну руку йому на чоло, іншу — на долоню. Обличчя пораненого вкривав липкий піт; він не помітив дотику — він ледве дихав.

— Сили залишають його, — сказав Арагорн Гандальфу, — і не сама рана в тому винна. Подивись, як добре гоїться. Якби його вразила стріла назгула, він не дожив би до сьогоднішнього ранку. Хто витягав стрілу?

— Витягав я, — відповів Імраель, — і першу перев’язку робив я, але стрілу викинув — було не до неї. Звичайна харадська стріла. Але хто, крім Чорного Вершника, міг нанести таку рану? Адже стріла ввійшла неглибоко, важливі жили не зачепила, звідкіля ж такий сильний жар, і слабкість, і така впертість недуги?

— Вплинуло усе разом: втома, душевний біль через батьківську немилість, рана і найгірше — подих Темної Сили. Фарамир дуже стійкий, але ще до початку війни він часто бував на затемнених землях, у Привражжі. А це все одно, як кожного дня пити отруту. Шкода, що я не міг прийти раніше!

Іорет відшукала і привела брата–аптекаря.

— Милостивий пане, це ви запитували про королівський листок, як його звуть у народі? Він же ацелас, або целема мовою вчених, а ті, хто має поняття про мову Валінору…

— Так, запитував я, — перебив Арагорн, — і мені байдуже, назвеш ти його «асеа араніон» чи целемою, аби дістав хоч листочок!

— Прошу пробачення, милостивий пане, — зніяковів аптекар. — Я бачу, переді мною не простий воїн, а людина вчена. На жаль, цієї трави ми не маємо, оскільки лікуємо тільки найтяжчі хвороби. А целема, наскільки нам відомо, придатна лишень для освіження повітря і підбадьорення втомлених. Старим переказам вірять тільки старі жінки, такі як Іорет, та й ті просто повторюють слова, що колись запам’ятали, не розуміючи суті: