Повернення Короля - Толкиен Джон Рональд Руэл

Довго, довго мовчали семеро радників. Нарешті першим заговорив Арагорн:

— Я почав, мені і йти до кінця. Ми зараз на межі між порятунком і загибеллю; якщо завагаємось — неминуче впадемо. Варто прислухатися до Гандальфової поради. Якби не він, усе давно пропало б. Нині його давнє протиборство з Сауроном дійшло до останньої межі. Але я не наполягаю. Вирішуйте кожен для себе.

Ерлоїр відповів відразу:

— Ту саму пораду передавав тобі батько наш Елронд. Для того ми і поспішали сюди з далекої півночі. Невже ми повернемо назад? Ми з тобою!

— Я не все збагнув, — промовив Еомер, — і мало розуміюся на складних і таємних справах. Але я знаю: Арагорн врятував мене і моїх людей. Ми підемо за ним.

— Ну, а я вважаю себе підлеглим Арагорна, — сказав Імраель. — Навіть якщо він не наполягає, я піду за ним. Але поки що я заміняю Намісника Гондору і повинен подбати про місто і народ. Тут потрібна обачність. Якщо іскра надії ще жевріє, прикро буде повернутися з перемогою до сплюндрованої країни та зруйнованого міста. А якщо ми всі підемо в похід, це може статися. Судячи з відомостей Еомера, на правому крилі супротивника залишилася ще одна армія. Цілісінька!

— Я і не пропоную залишати місто беззахисним, — пояснив Гандальф. — Для здійснення нашої мети не потрібно насправді погрожувати Сауронові, треба лише спокусити його. Важливіше за все — швидкість. Скільки людей ви можете зібрати і приготувати — щонайбільше за два дні? Це повинні бути люди хоробрі, що усвідомлюють небезпеку і готові добровільно йти їй назустріч.

— Люди втомилися, дуже багато поранених, і тяжких, і легких, — відповів Еомер. — Я втратив багато коней, це теж ускладнює справу. Боюся, більше двох тисяч не зберу — адже стільки ж потрібно залишити для оборони.

— Ми можемо розраховувати на підкріплення, — додав Арагорн. — Чотири тисячі надійдуть з Пеларгіру через Лоссарнах під командою Ангбора. Якщо вирушаємо післязавтра, вони ще застануть нас. Приблизно стільки ж пливе зараз по Ріці, на човнах, кораблях і на всьому, що плаває; вітер попутний, значить, і вони незабаром висадяться тут. Вранці я вже бачив у Харлонді перші вітрила. Думаю, загалом можна буде зібрати тисяч сім кінних і піших та ще залишити в Мінас–Тіріті навіть більше війська, ніж було на початку війни.

— Браму зруйновано, — нагадав Імраель. — Де знайти працівників, щоб відбудувати її як слід?

— В Ереборі, у володіннях Даїна, — відповів Арагорн. — Якщо все відбудеться на краще, я споряджу потім Гімлі, сина Глоїна, до Самотньої Гори з проханням надіслати сюди кращих майстрів. До того ж міцність духу важливіша, ніж міцність воріт: не втримає ворога ніяка твердиня, якщо захисники ослабнуть…

На тому нарада і скінчилася: було вирішено вирушати через два дні, взявши, якщо можна буде зібрати, сім–вісім тисяч війська, переважно піхоти, бо в горах, куди вела їхня дорога, кінноті було тісно. Арагорн мусив відібрати близько двох тисяч воїнів з південних провінцій; Імраель пообіцяв три з половиною тисячі, Еомер — п’ятсот чоловік, що втратили коней і були здатні подорожувати пішки, та окрім того п’ятсот добірних кіннотників; вести їх мав він сам. Дунадани та лицарі Дол–Амрота склали другий кінний загін. Загалом шість тисяч піхоти і тисяча кінноти. Основні сили роханців — хто зберіг коней і сам уцілів — повинні були охороняти Західний Тракт від ворога, що засів в Аноріені. Відразу ж після наради були послані розвідники на північ і схід, з’ясувати, що діється на землях між Осгіліа–том і шляхом на Мінас–Моргул.

Коли закінчили підраховувати, видали усі необхідні розпорядження і визначили терміни, Імраель раптом розреготався:

— Подумати тільки! Кращого жарту історія Гондору не знала! Виступати з сімома тисячами — а це за давніших літ ледь вважали б за передову розвідку! — на штурм гірських хребтів і неприступної твердині! Двобій дитини з паличкою і воїна в повному обладунку! Якщо володар Мордору дійсно знає так багато, як стверджує Мітрандір, він зараз, мабуть, трясеться не від страху, а від сміху, впевнений, що розчавить нас одним пальцем, як настирливу осу!

— Скоріше, він спробує впіймати осу, щоб вирвати в неї жало, — уточнив Гандальф.

— До того ж серед нас є такі, чиє ім’я значить на війні більше тисячі озброєних до зубів солдатів. Ні, Саурон сміятися не буде.

— Та й ми не будемо, — підхопив Арагорн. — Для жарту це занадто гірко. Та й не жарт це — останній хід у небезпечній грі…